— Професор Россі — науковий керівник Пола на факультеті історії в нашому університеті.
— Це неймовірно, — повільно сказав Тургут.
— Ви чули про нього? — запитав я. — Ви хочете сказати, що ви чули про його роботи й ніколи не зустрічалися з ним?
— Ні, я ніколи не зустрічав його, — сказав Тургут. — Я чув про нього дуже незвичайні речі. Будь ласка, ось історія — гадаю, мушу вам її розповісти. Сідайте, друзі мої, — він гостинно запросив нас сісти, незважаючи на те що був надзвичайно уражений. Ми з Хелен скочили на ноги, але одразу знову сіли поруч нього. — У цьому є щось надзвичайне… — він замовк, а потім насилу змусив себе пояснити нам, у чому річ.
— Кілька років тому я був зачарований цим архівом, тож попросив бібліотекаря, щоб він розповів мені все, що знав про нього. Він сказав, що на його пам’яті ніхто не цікавився цими документами, але він припустив, що його попередник (я маю на увазі бібліотекаря, який працював до нього) знав дещо про архів. Я пішов до цього бібліотекаря.
— Він ще живий? — зітхнув я.
— О, ні, мій друже, на жаль. Уже тоді він був дуже старий, він помер через рік після нашої розмови, по-моєму. Але пам’ять у нього була чудова. Він розповів мені, що замкнув колекцію, оскільки в нього було погане передчуття щодо неї, і що іноземний професор одного разу вивчав ці документи й став дуже, як ви говорите, сам не свій, майже божевільний, та несподівано вибіг з архіву. За словами старого бібліотекаря, через кілька днів після цього випадку одного разу він сидів сам у бібліотеці, підвів голову й раптом помітив, як високий чоловік переглядає ті самі документи. Ніхто не входив, двері з вулиці були зачинені, бо був уже вечір, час роботи бібліотеки закінчився. Він ніяк не міг зрозуміти, як цей чоловік увійшов. Зрештою він подумав, що не зачинив двері й не чув, як цей чоловік піднімався сходами, хоча це здавалося йому неможливим. Потім він сказав мені, — Тургут нахилився вперед і понизив голос, — він сказав мені, що коли він підійшов до цього чоловіка, аби запитати, що він тут робить, той підвів голову й… розумієте… з куточка його рота капала кров.
Мене накрила хвиля відрази, а Хелен підвела плечі, ніби для того, щоб стримати тремтіння.
— Старий бібліотекар спочатку не хотів розповідати мені про це. Мабуть, він боявся, що я визнаю його за божевільного. Він сказав, що, побачивши це, він знепритомнів, а коли отямився, чоловік уже пішов. Але документи все ще були розкладені на столі, і тоді наступного дня він купив цю священну коробку на ринку антикваріату і склав туди документи. Він тримав їх під замком, але після того випадку більше ніхто не приходив по них, поки він працював бібліотекарем. І він більше ніколи не бачив того дивного чоловіка.
— Але до чого тут Россі? — наполягав я.
— Розумієте, я вирішив відстежити все, що було пов’язане із цією історією, я запитав у старого ім’я того іноземного дослідника, але він не міг нічого згадати, за винятком того, що, на його думку, це був італієць. Він сказав мені, щоб я подивився в реєстрації за 1930 рік, якщо так хотів про це довідатися, і мій друг дозволив мені зробити це. Я побачив ім’я професора Россі і після деяких пошуків виявив, що він з Англії, з Оксфорда. І тоді я написав йому листа в Оксфорд.
— Він відповів? — Хелен свердлила Тургута очима.
— Так, але тоді він уже був не в Оксфорді. Він перейшов в американський університет, ваш університет, хоча я не згадав про це, коли ви сказали назву вашого закладу. Лист довго йшов до нього, а потім він відповів мені. Він вибачився й сказав, що нічого не знає про архів, на який я посилався, й нічим не може мені зарадити. Коли ми прийдемо до мене додому, я покажу вам лист. Він прийшов до мене перед самим початком війни.
— Це все дуже дивно, — промурмотів я. — Я не можу цього зрозуміти.
— Ну, це ще не так і дивно, — стривожено зауважив Тургут.
Він повернувся до пергаменту на столі, до бібліографії, провів пальцем по імені Россі наприкінці списку. Стежачи за його рухом, я знову помітив слова після імені. Вони були написані латиною — я був упевнений. Але, незважаючи на те що латину я вивчав тільки перші два роки в коледжі, вона й тоді не була в мене досконалою, а зараз і ті знання зовсім заіржавіли.
— Що тут написано? Ви можете читати латиною?
На моє щастя, Тургут кивнув.
— Тут написано: «Бартоломео Россі, дух… примара… в амфорі».
Думки закрутилися в моїй голові.
— Я знаю цю фразу. Я впевнений, що це назва його статті, над якою він працює… працював цієї весни. — Я замовк. — Працював навесні. Він показував мені її приблизно місяць тому. Вона про грецьку трагедію й об’єкти, які грецькі театри іноді використовували як реквізит. — Хелен уважно дивилася на мене. — Я впевнений, що це його остання робота.
— Це дуже, дуже дивно, — сказав Тургут, і я почув страх у його голосі, — я багато разів переглядав цей список і раніше ніколи не бачив цієї графи. Хтось додав сюди ім’я Россі.
Я здивовано дивився на нього.
— З’ясуйте, хто це зробив, — зітхнув я. — Ми мусимо дізнатися, хто рився в цих документах. Коли ви були тут востаннє?
