— Будь ласка, заходьте, — Тургут зупинився перед старим будинком, провів нас подвійними сходами, перевірив усередині поштову скриньку (як виявилося, вона була порожньою), на ній був напис: ПРОФЕСОР БОРА. Він відчинив двері й відійшов убік. — Ласкаво просимо, почувайтеся як удома.
Ми зайшли в хол із полірованою підлогою та стінами з дерев’яною оббивкою, у якому ми, беручи приклад із Тургута, зняли взуття та наділи візерунчасті пантофлі. Потім він повів нас у вітальню, Хелен ледь помітно зойкнула від захоплення, і я мимоволі зробив те саме. Кімната була сповнена приємного зеленого світла, змішаного з ніжно-рожевим і жовтим відтінком. Потім я зрозумів, що це сонячне світло пробивалося крізь дерева, які знаходились одразу за двома великими вікнами, завішаними димчастими шторами зі старовинного білого мережива. Кімната була обставлена неймовірно гарними меблями, дещо низькими, вирізаними з темного дерева й оббитими багатою тканиною. Уздовж трьох стін стояли дивани з горою мереживних подушок. А над ними білосніжні стіни були прикрашені малюнками й знімками з краєвидами Стамбула, там ще висів портрет старого чоловіка у фесці й ще один портрет чоловіка дещо молодшого, в чорному костюмі, а також пергамент із написом арабською мовою в рамочці. Там було кілька вицвілих зображень міста, намальованих сепією, а також шафка, у якій було виставлено мідний сервіз для кави. По кутах стояли різнобарвні вази, повні троянд. Під ногами лежали товсті темно-червоні, рожеві, ясно-зелені килими. У самому центрі кімнати стояв круглий столик на ніжках, він був порожній і дуже добре відполірований, ніби чекав наступного частування.
— Дуже красиво, — сказала Хелен, обертаючись до хазяїна, і я згадав, якою гарною вона може бути, коли відвертість розгладжує тверді лінії біля її рота й очей. — Ніби «Тисяча й одна ніч».
Тургут засміявся, немов відсторонюючи комплімент своєю великою рукою, але був явно задоволений.
— Це все моя дружина, — сказав він, — їй подобаються давні витвори мистецтва й речі, її родина передала їх багато у спадок. Можливо, тут можна знайти щось із часів імперії султана Мехмеда, — він посміхнувся мені — Я не вмію варити каву так смачно, як це робить вона. Принаймні, це вона так каже, але я буду старатися. — Він посадив нас на низькі стільці, близько одне до одного, і я із задоволенням подумав про всі ці старі речі, що створювали затишок: подушки, дивани і, нарешті, тахта-отоманка.
Завдяки старанням Тургута в нас був ленч, який він приніс із маленької кухні через хол, відмовившись від наших щирих пропозицій про допомогу. Як він приготував обід за такий короткий час — було вище мого розуміння, напевно, це було зроблено заздалегідь. На тацях він приніс соуси й салати, миску з динею, рагу з м’яса й овочів, невеликі шашлики з курки, суміш із огірків та кефіру, каву й безліч ласощів у мигдалі та меді. Ми їли з апетитом, і Тургут пригощав нас доти, доки ми не застогнали.
— Ну, — сказав він, — не можна, щоб дружина думала, що я змусив вас голодувати. — Після цього він подав нам склянки води, поклавши на тарілку поруч щось біле й солодке.
— Трояндова олія. — сказала Хелен, покуштувавши. — Дуже смачно. У Румунії теж таке є.
Вона поклала трохи білої пасти в склянку з водою й випила це, а я наслідував її приклад. Я не Думав про те, як це може вплинути на моє травлення — тоді було не того.
Коли ми вже, ледь не луснувши від їжі, відхилилися назад на низьких диванах, я зрозумів, для чого вони: щоб відійти від багатого обіду. Тургут дивився на нас задоволено.
— Ви впевнені, що більше нічого не хочете?
Хелен засміялася, а я застогнав, але Тургут все одно налив нам кави.
— Дуже добре, а тепер давайте поговоримо про речі, яких ми ще не обговорили. Насамперед мушу вам сказати, що був уражений, коли почув, що ви теж знаєте професора Россі, але поки я не розумію вашого зв’язку з ним. Він ваш науковий керівник, юначе? — Тургут сів на отоманку й повернувся до нас.
Я подивився на Хелен, і вона ледь помітно кивнула. Мабуть, пом’якшилася після трояндової олії.
— Бачте, професоре Бора, на жаль, ми не були з вами відверті аж до цього моменту, — зізнався я. — Але ви повинні зрозуміти, що в нас особлива місія і ми не знаємо, кому довіряти.
— Розумію, — посміхнувся він. — Можливо, ви навіть мудріші, ніж самі думаєте.
Я замовк, але Хелен знову кивнула мені, і я продовжив.
— Нас дуже цікавить професор Россі, не тільки тому, що він мій науковий керівник, а також тому, що він дав нам деяку інформацію, довірив мені, і ще тому, що він… зник.
Погляд у Тургута був пронизливим.
— Зник, друже мій?
