— Справи йдуть недобре, мій докторе й пане Маттіас, — сказав Йоанн. — Де ми тепер сидимо, скоро будуть римляни. Що ми маємо з вами зробити, старий пане, ми ще цього не вирішили. Чи залишити вас римлянам, чи раніше вбити.
Старий стояв зігнутий, німий, тремтячий.
— Слухайте, — сказав секретар Амрам, — харчів дуже мало в цьому місті, як вам, може, відомо. Ми не маємо більше м’яса, нам дуже туго доводиться. Те, що ви тут бачите, це кістки з останніх дев’яти ягнят для вогненної жертви Ягве. Ми їх поїли. Не дивіться так остовпіло. Вони були нам дуже смачні. Ви бачите менетекел на стіні? Я не бачу. На початку нашої справи пан ваш син стояв на нашому боці. Потім він перемкнувся на інший. Годиться, щоб наприкінці ви стояли на нашому боці. Ми люди доброзвичайні. Ми запросили вас взяти участь у нашій останній вечері. Тут ще досить багато кісток, як ви бачите. А також хліб, яким ми брали м’ясо з тарілок, і ви можете все це їсти.
— Пан ваш син став гряззю, — сказав Йоанн із Гісхали, і його хитрі сірі очі були гнівні, — став покиддю. Ви пустили в світ шматок калу, мій докторе та пане Маттіас, священик першої черги. Кістки й хліб належать скоріше нашим солдатам, ніж вам. Але ми пристали на слово нашого доктора Амрама, ми запросили вас.
Симон бар-Гіора був менш чемний. Він загрозливо глянув на старого і звелів:
— Їжте!
Старий сильно тремтів. Він нестримно гордився, коли його син ішов вгору. Він сам ніколи не сягав далеко. Він зрозумів, ах, він добре зрозумів, коли Йосиф пізніше перейшов до римлян. Але ці люди не розуміли цього, вони смертельно ненавиділи його сина. Й от тепер він повинен їсти. Можливо, це мала бути спроба, і коли він тепер їстиме, вони тріумфуватимуть і глузуватимуть і вб’ють його, бо він намагався врятувати решту свого життя таким святотатством. Він після гнилі та смороду темного каземату був майже божевільний від голоду й виснаження. Він бачив кістки, це були ніжні кістки, повні мозку, кістки однорічних добірних тварин, певно, можна було кожну кістку жувати й їсти. А до того хліб, що чудово пахнув, та ще й був просякнутий соком і підливою з м’яса. Старий велів собі не йти, але його ноги не слухалися. Вони тягли його вперед, він ішов мимовільними кроками. Він схопив жадібно кості своїми брудними руками. Кусав, звивався, сік потрапляв на його білу занехаяну бороду. Він не сказав ніякого благословення, це було б подвійне богохульство. Він знав, це було м’ясо з вівтаря Ягве і хліб із його стола, і те, що він робив, був десятикратний смертний гріх. Він навіки позбавляв цим себе і своїх нащадків змоги спастися. Але він скорчився на підлозі з кістками в обох руках, його старі, погані вже зуби вгризалися в кістки, прокушували їх наскрізь, він жував, був щасливий. Інші дивилися на нього.
— Гляньте, — сказав доктор Амрам, — як він жере для спасіння своєї душі.
— Це люди, які нас так далеко завели, мій брате Йоанн, — сказав Симон.
— Це люди, за яких ми вмираємо, мій брате Симон, — сказав Йоанн.
Потім вони не говорили нічого більше. Мовчки дивилися вони, як доктор і пан Маттіас жер, скорчившись на підлозі залу, при світлі факелів.
Наступного дня, 6 серпня, доктор Ніттаї побудив священиків восьмої черги, яким випало цього дня правити службу. Замість безпорадного шефа доктор Ніттаї перебрав провід храмовою службою, і священики слухалися його. Вони пішли за ним у зал, і доктор Ніттаї сказав:
— Ідіть і тягніть жереб, хто повинен різати, хто бризкати кров, хто нести жертовні частини до вівтаря, а хто борошно, хто вино.
Вони тягли жереб. Потім сказав доктор Ніттаї:
— Вийди на двір ти, призначений, і подивись, чи прийшов час різати.
Коли той, що мав дивитися, вийшов, він крикнув, поглянувши:
— Розвиднилося. На сході ясно.
— Чи ясно аж до Еброна? — спитав доктор Ніттаї і почув на відповідь:
— Так.
Тоді звелів доктор Ніттаї:
— Ідіть і принесіть сюди ягня.
І ті, кому це випало, пішли до приміщення для ягнят. Вони не зважали, що не було там ніякого ягняти, вони принесли ягня, якого не було, вони напоїли його за приписом зі золотого келиха.
Ті, кому це випало, підійшли тим часом із двома велетенськими золотими ключами до святилища та відчинили великі ворота. В той момент, коли потужний шум відчинених воріт досяг його вух, той, кому це випало, зарізав в іншому приміщенні жертву, якої там не було. Потім вони перенесли тварину, якої не було, на мармуровий стіл, оббілували та розділили її, як приписано було, і понесли дев’ять окремих її частин на платформу перед вівтарем.
Потім вони кинули жереб, кому випаде нести жертовні частини з платформи на вівтар. Підійшли службовці нижчих рангів і переодягли тих, кому це випало. Потім вони запалили жертовний огонь і кадили зі золотої посудини золотими ложками. І вони взяли велику лопатну сурму, стоголосу, й усі сто голосів її зазвучали одночасно. Коли лунало це потужне гудіння, яке покривало кожен шум в Єрусалимі, тоді всі знали, що тепер несуть на вівтар жертву, і падали ниць.
