Юзефа Дзвонковська походила зі старовинного дворянського роду. Про неї казали, що вона має багато шанувальників, але жоден з них не міг похвалитися її прихильністю. Іван Франко вирішив добитися уваги гордовитої полячки. Листи, сповнені чуттєвих зізнань, летіли до Юзефи, але вона твердо відмовляла. Таку ж відповідь отримав письменник і від її матері. І. Франко згадав свою кохану Ольгу Рошкевич, яка разом з ним захоплено планувала свою літературну творчість. Поет зробив спробу і Юзефу зацікавити письменством, запропонував їй зайнятися перекладами. Не почувши ні «так», ні «ні», він звернувся до одного з польських видавництв, домовився про друкування своєї протеже, мріяв, як вони з коханою будуть разом працювати, скільки прекрасних віршів він зможе написати, окрилений цим коханням… Але коли він чергового разу запропонував Юзефі шлюб, вона розповіла йому правду. Не гордовитість і пихатість, як вважали всі навколо, були причиною її відмов шанувальникам. Страшна й невблаганна хвороба – туберкульоз – знищувала Юзефу, лікарі давали їй ще два-три роки життя. Красуня нікому не хотіла ламати життя, тому відштовхувала всіх шанувальників. Приголомшений І. Франко відступив.
То була велика любов письменника й великі страждання, а водночас дівчина неземної краси, що підтверджує портрет Юзефи, зроблений невідомим художником, де Франкова обран ка змальована з червоною квіткою у волоссі. Хвороблива блідість обличчя, розкішне розплетене хвилясте волосся і спалені чи то смагою, чи просто температурою припухлі губи створюють відчуття, що через зовнішню прекрасну натуру пробивається ще й краса інша – внутрішня, вольова, свідома своєї сили і свого впливу на чоловіків. Юзефа зникла з поля зору світу, працювала вчителькою в одному з сіл поблизу Станіслава. Вона навіть вийшла заміж, але пішла з життя, коли їй не було й тридцяти років. Своєму коханню Іван Франко присвятив поезії, написані в 1883—1884 роках: «Не схиляй своє личко прекрасне», «Квітко осіння, квітко бліда», «Рік минув, як ми пізнались», «Я й забув»:
Серед коханих жінок поета найскладніше збагнути Франкові стосунки з Целіною Журовською, третім коханням у його житті. Кохання до Ольги Рошкевич було піднесеним, до Юзефи Дзвонковської – безнадійним, а до Целіни Журовської – позбавленим будь-якого смислу. Сам поет в одному з листів охарактеризував його як «фатальне». Та й зустріч з Целіною була незвичайною. Франко зайшов на пошту, біля віконця, де видавали листи до запитання, сиділа чарівна дівчина – коротка зачіска, ангельська посмішка… Художникові не треба багато, щоб створити в уяві образ прекрасної дами. Целіна, на відміну від Ольги та Юзефи, входить у долю Франка раптово й різко, її проекції з’являються в поезії і прозі, але між прототипом і літературними героїнями ширшає і глибшає прірва невідповідності аж майже до невпізнанності при зіставленні «оригіналу» з «дублікатом». Навчений гірким досвідом, Франко соромився звернутися до неї безпосередньо. Але він знайшов свій шлях.
