Явилась третя – женщина чи звір?Глядиш на неї – і очам приємно,Впивається її красою зір.То разом страх бере, душа холонеІ сила розпливається в простір.Спершу я думав, що бокує, тонеДесь в тіні, що на мене й не зирне —Та враз мов бухло полум’я червоне.За саме серце вхопила мене,Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялиласьІ смокче кров, і геть спокій жене.Минали дні, я думав: наситилась,Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!Вона мене й на хвилю не пустилась,Часом на груді моїй задріма,Та кігтями не покида стискати;То знов прокинесь, звільна підіймаПівсонні вії, мов боїться втрати,І око в око зазира мені.І дивні іскри починають гратиВ її очах – такі яркі, страшні,Жагою повні, що аж серце стине.І разом щось таке в них там на дніВорушиться солодке, мелодійне,Що забуваю рани, біль і страх,В марі тій бачу рай, добро єдине.І дармо дух мій, мов у сіті птах,Тріпочеться! Я чую, ясно чую,Як стелиться мені в безодню шляхІ як я ним у пітьму помандрую.

Збірка «Зів’яле листя» була сприйнята неоднозначно, деякі критики звинувачували поета у відході від зацікавлення громадським життям. В. Щурат, оцінюючи поетичну збірку, назвав автора «декадентом». Іван Франко рішуче заперечив віднесення себе до декадентів. У збірці «Давнє й нове» він вмістив вірш-відповідь «Декадент»:

Я декадент? Се новина для мне!Ти взяв один з мого життя момент,І слово темне підшукав та вчене,І Русі возвістив: «ось декадент!»<…>Який я декадент? Я син народа,Що вгору йде, хоч був запертий в льох.Мій поклик: праця, щастя і свобода,Я є мужик, пролог, не епілог.Я з п’ющими за пліт не виливаю,З їдцями їм, для бійки маю бук,На празнику життя не позіваю,Та в бідності не опускаю рук.Не паразит я, що дуріє з жиру,Що в будні тільки й дума про процент,А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.Який же я у біса декадент?<p>Роки в «Kurjerze Lwowskim». Початок хвороби</p>

Упродовж 1887—1897 pоків Іван Франко працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості Адама Міцкевича, Івана Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції газети «Kurjer». І ще не один раз Франко відчував обрáзу поляків за цю статтю.

Ганна Франко-Ключко згадувала: «Один виїзд на село для мене пам’ятний і донині стоїть мені перед очима: ми всі вийшли з дому, повиносили пакунки і поскладали на віз, що на нас вже чекав. Але тато був якийсь неспокійний і розглядався на боки, піднявшись із сидження. Тоді нараз вискочив із-за рогу чоловік і вистрілив у тата; на щастя, не поцілив. Тато зблід, але почав нас заспокоювати, щоб ми не боялися, що то не у тата стріляли. Пізніше я довідалася з розмов і зрозуміла, що це один поляк хотів помститися татові за те, що тато в своїй статті назвав польського поета Міцкевича поетом зради. Це було в році 1897».

Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука.

Перейти на страницу:

Похожие книги