Вони підкурили і кілька хвилин просто стояли пліч-о-пліч з цигарками. Туди й сюди походжали працівники, потомлені довгими годинами в офісі. Западав вечір. Просто над головою між індиго прийдешньої ночі й коралом сонця при заході простягнулася вузька смуга безбарвного неба, де повітря було порожнє й ніяке.
— Боже, як я цього хотів,— мовив Вордл, затягуючись цигаркою так, ніби вона містила материнське молоко, а тоді повернувся до теми.— Так, наш Брокбенк у ті вихідні був у церкві й приносив користь. Як я зрозумів, він чудово ладнає з дітьми.
— Ще б пак,— пробурмотів Страйк.
— Це ж яке треба мати нахабство, га? — озвався Вордл, випускаючи дим у бік дороги і придивляючись до скульптури Епштейна «День», що прикрашала собою фасад старої будівлі Управління лондонського міського транспорту. Перед чоловіком, що сидів на троні, стояв хлопчик; його тіло так химерно вивернулося, що він водночас обіймав короля у себе за спиною і демонстрував перехожим свій пеніс.— Убити і розчленувати дівчину, а тоді піти до церкви, ніби нічого й не сталося?
— Ти часом не католик? — спитав Страйк. Вордл трохи збентежився.
— Власне, так,— підозріло відповів він.— А що?
Страйк з легкою усмішкою похитав головою.
— Та я знаю, що психопатам таке байдуже,— провадив Вордл, ніби захищаючись.— Просто кажу, що... Хай там як, наші люди наразі шукають, де він мешкає. Будинок муніципальний, і якщо її дійсно звати Аліса Вінсент, це буде неважко.
— Чудово,— сказав Страйк. Поліція мала ресурси, про які вони з Робін і не мріяли; може, тепер уже нарешті з’явиться якась вирішальна інформація.— А що Лейнг?
— А,— мовив Вордл, загасивши цигарку і негайно підкуривши ще одну,— у нас є на нього нова інформація. Він живе на Волластон-Клоузі сам уже півтора року. Існує на допомогу з інвалідності. На вихідні другого і третього хворів, друг Дікі приїхав йому допомагати. Сам не міг навіть у крамницю вийти.
— До біса зручно,— сказав Страйк.
— А може, правда,— заперечив Вордл.— Ми питали у Дікі, і той підтвердив усе, що сказав нам Лейнг.
— Лейнг здивувався, коли поліція почала його розпитувати?
— Попервах наче був дуже вражений.
— Він пустив вас до квартири?
— Не довелося. Ми його зустріли на парковці й кінець кінцем пішли з ним
— Отой еквадорський заклад у тунелі?
Вордл кинув на Страйка уважний погляд, який той зустрів цілком непорушно.
— Ти за ним теж стежив, чи що? Не перекуйовдь нам там усе, Страйку. Це наша справа.
Страйк міг би сказати, що знадобилося втручання преси і провал по всіх інших напрямах, щоб Вордл підключив серйозні ресурси для розшуку підозрюваних, на яких указав Страйк. Але він вирішив промовчати.
— Лейнг не дурний,— провадив Вордл.— Ми недовго його розпитували, коли він здогадався, в чім справа. Він зрозумів, що це ти навів нас на нього. Прочитав
— І як він на все це дивиться?
— Натякнув, що з пристойнішою людиною такого не сталося б,— злегка усміхнувся Вордл,— але загалом усе очікувано. Наче і цікаво йому, і себе хоче захистити.
— Думаєте, він хворий?
— Так,— відповів Вордл.— Він про нас не знав, але заскочили ми його на милицях. Ледь ноги переставляє. Зблизька теж вигляд кепський. Очі червоні, шкіра якась порепана. Геть кепський.
Страйк мовчав. Його невіра у хворобу Лейнга ніде не ділася. Попри чіткі фотодокази того, що він приймав стероїди, і бляшки й подразнення, які Страйк бачив на власні очі, чомусь детектив уперто опирався думці про те, що Лейнг реально хворий.
— Що він робив, коли вбивали інших жінок?
— Каже, що сидів удома сам,— відповів Вордл.— Підтвердити чи спростувати це нічим.
— Гм-м,— озвався Страйк.
Повернулися до пабу. Їхній столик захопила якась парочка, тож знайшли інший — просто під високим вікном на вулицю.
— А що Віттакер?
— Так, з ним зв’язалися вчора ввечері. Працює менеджером у гурті.
— Це точно? — підозріло спитав Страйк, згадавши запевнення Шпеника, що Віттакер тільки прикидається менеджером, а сам експлуатує Стефані.
— Так, точно. Ми зайшли до його подружки-наркоші...
— Заходили до квартири?
— Вона тримала нас під дверима, і не диво,— відповів Вордл.— Ох там і смердить. Хай там як, вона сказала нам, що коханий з хлопцями, дала адресу, де був концерт,— і там ми його знайшли. Старий фургон, гурт ще старіший. Чув колись про «Культ смерті»?
— Ні,— відповів Страйк.
— Не чуй і далі, то лайно,— мовив Вордл.— Довелося півгодини їх послухати, поки зміг підібратися до Віттакера. То підвальне приміщення під пабом у Вандсворті. Цілий день потім у вухах дзвеніло. Віттакер ніби чекав на нас,— додав Вордл.— Як я зрозумів, кілька тижнів тому він заскочив тебе біля свого фургона.
— Я тобі про це розповідав,— сказав Страйк.— І про запах креку.
— Так, так,— закивав Вордл.— Слухай, я йому не вірю от ні на стільки, але він каже, що Стефані може надати йому алібі на цілий день королівського весілля, а на дати вбивств Келсі й Гізер, за його словами, був з «Культом смерті».
— Тобто аж на три вбивства все ідеально? — спитав Страйк.— Оце вдало. А «Культ смерті» підтвердив, що він був з ними?
