— Правду кажучи, від них конкретики було небагато,— відповів Вордл.— У вокаліста слуховий апарат. Не знаю, чи він усе почув, що я в нього питав. Та не переймайся, мої люди наразі перевіряють їхні свідчення,— додав він, побачивши, як Страйк насупився.— Ми дізнаємося, був він там чи не був.
Вордл позіхнув і потягнувся.
— Треба вертатися в контору,— сказав він.— Може, всю ніч доведеться там просидіти. Тепер до справи взялися газетярі, й нам надходить купа нової інформації.
Страйк уже сильно зголоднів, але в пабі було гамірно, тож він вирішив поїсти там, де можна поміркувати. Вони з Вордлом вийшли на вулицю, на ходу підкурюючи цигарки.
— Наш психолог дещо розкопав,— сказав Вордл; над їхніми головами опускала лаштунки пітьма.— Якщо ми праві й ідеться про серійного вбивцю, то в нормі він діє за наявності нагоди. Модус операнді у нього збіса добрий — до певної міри він це все планує, інакше воно б не миналося йому щоразу,— але у випадку Келсі він діяв не за звичною схемою. Вбивця точно знав, де вона мешкала. Листи, той факт, що він знав, що вона буде в квартирі сама: це вказує на повну продуманість. Проблема в тому, що хай скільки ми шукаємо — немає жодних доказів того, що хтось із твоїх підозрюваних наближався до Келсі. Ми її ноутбук мало не на гвинтики розібрали, але там — нічого. Про свою ногу вона говорила тільки з тими ненормальними Джейсоном і Буревією. Друзів вона майже не мала — і то всі були дівчата. У телефоні нічого підозрілого не знайшли. Наскільки нам відомо, з твоїх підозрюваних ніхто не жив і не працював ані у Фінчлі, ані в Шепардс-Буші, не кажучи вже про її школу і коледж. Ніхто з них не має жодного зв’язку з її знайомими. Як же в біса котрийсь із них міг до неї підібратися так, щоб маніпулювати Келсі без відома її рідних?
— Нам відомо, що вона була потайна,— нагадав Страйк.— Згадай тільки вигаданого бойфренда, який виявився цілком реальним, коли забрав її з «Кафе Руж».
— Так,— зітхнув Вордл.— Ми досі не маємо зачіпок на той клятий мотоцикл. Виставили опис у пресі, але безрезультатно. Як там твоя напарниця? — спитав він, спинившись під дверима своєї контори, але явно збираючись докурити цигарку до останнього міліметра.— Сильно в шоці?
— Вона в нормі,— відповів Страйк.— Поїхала до Йоркширу міряти весільну сукню. Дав їй вихідний — вона останнім часом багато працювала по суботах і неділях.
Робін поїхала без жодних заперечень. Який сенс лишатися? Денмарк-стріт обсіла преса, в агенції лишилася аж одна малооплачувана справа, а Брокбенка, Лейнга і Віттакера розробляє поліція, яка працює значно ефективніше.
— Щасти тобі,— сказав на прощання Вордлові Страйк. Поліціянт підняв руку, прощаючись і висловлюючи вдячність, і зник за дверима великої будівлі: то була призма з написом «Нью-Скотланд-Ярд», що повільно оберталася.
Страйк попрямував до метро, мріючи про кебаб і подумки розбираючи задачу, яку щойно поставив перед ним Вордл. Яким чином котрийсь із його підозрюваних міг підібратися до Келсі Платт настільки близько, що був у курсі її переміщень і завоював її довіру?
Він подумав про Лейнга: живе самотній у похмурій квартирці на Волластон-Клоузі, нібито на допомогу по інвалідності; зайва вага, нетверда хода, на вигляд — відчутно старший за свої тридцять чотири роки. Чи володіє він досі достатнім шармом, щоб
юна дівчина їздила з ним на мотоциклі й могла запросити до квартири в Шепардс-Буші без відома своїх близьких? А Віттакер? Сопух креку, чорні зуби, ріденьке тьмяне волосся? Так, колись Віттакер мав гіпнотичну чарівливість, і виснажена наркоманка Стефані й досі вважає його привабливим, але єдину відому пристрасть Келсі плекала до вродливого білявого юнака, всього на кілька років старшого за неї саму.
І є ще Брокбенк. На погляд Страйка, цей кремезний смаглявий екс-регбіст був відразливий і настільки не схожий на красунчика Найла, наскільки це можливо. Брокбенк живе і працює за багато миль від оселі й роботи Келсі, і хоч обоє — вірні прихожани, їхні церкви стоять на різних берегах Темзи. Нині поліція вже мала віднайти будь-які зв’язки між двома парафіями.
Чи відсутність будь-якого зв’язку між Келсі й Страйковими трьома підозрюваними викреслює можливість, що котрийсь із них — убивця? Логіка підказувала, що так, виключає; але щось у Страйка всередині уперто шепотіло: ні.
I’m out of my place, I’m out of my mind...
Для Робін поїздка додому повнилася відчуттям дивної нереальності. Вона була ніби на відмінній від усіх хвилі, не знаходячи спільної мови навіть з мамою — та з головою поринула у підготовку до весілля і хоч співчувала Робін, яка повсякчас перевіряла новини про Шеклвелльського різника
