Я запитав себе, як часто мій дід бував у подібних ситуаціях, і мені так стало шкода, що в мене не було навіть дещиці його величезного досвіду, на який я міг би тепер спертися. Усе, що з нами сталося перед цим, було заради цього моменту. Якщо цій дівчині не сподобається те, що я казатиму далі, або якщо вона мені не повірить, усі наші зусилля стануть марними.
— Ми пройшли довгий шлях, щоб знайти вас, — сказав я. — Ми прийшли сказати вам, що ви не самотні, що є й інші такі, як ви. Ми такі, як ви.
— Ви не знаєте про мене найголовнішого, — почулося у відповідь.
— Ми знаємо, що ви не схожі на більшість людей, — обізвалася Емма.
— І є люди, які вас шукають, — продовжив я.
— І ви налякані, — додала Бронвін. — Я теж була налякана, коли вперше побачила, наскільки відрізнялася від більшості людей.
— Правда? — запитала дівчина. — Відрізнялася наскільки?
І ми вирішили, що краще їй показати. Оскільки наразі я не міг зробити нічого дивного, то Емма запалила полум’я в руках, Бронвін підняла важкий бетонний блок над головою, а Мілард попіднімав перше, що трапило під руку, аби продемонструвати, що він був тут, але невидимий.
— Це той, про кого я тобі казала, — обізвалась Ліллі, і я майже відчув, як Мілард просто сяє від щастя.
— Отже, ми можемо поговорити? — запитав я.
— Зачекайте там, — відповіла дівчина, і створене нею світло погасло.
***
Поки до нас наближалися звуки її кроків, ми очікували в темряві. Спершу я почув її кроки десь над нами, потім як вони спускалися сходами, а потім я побачив її. Мимоволі я різко та шумно вдихнув. Вона буквально вся світилася. Спочатку вона була схожа на рухому світлову кулю, але, коли наблизилась, а мій зір прийшов до ладу, я побачив, що вона була підліток — висока дівчина-індійка з гострими рисами, чорним як смола волоссям та широкопосадженими очима, у яких палав вогонь. Кожна пора її коричневої шкіри випромінювала світло. Навіть штормівка з капюшоном та джинси, що були на ній, трохи пропускали світло, яке йшло з-під них.
Вона підійшла до Ліллі та міцно обняла її. Ліллі своєю маківкою досягала тільки щоки Нур, і коли та охопила її руками, то на мить здалося, наче Ліллі укутало світло.
— Ти окей? — запитала Ліллі.
— Нудно переважно, — відповіла Нур, а Ліллі тихо засміялась та повернулася до нас, щоби представити нам свою подругу.
— Це Нур.
— Привіт, — рівним голосом сказала Нур, усе ще придивляючись до нас.
— Нур, це… е-е… як ви себе називаєте? — Ліллі подивилася на Емму.
— Я Емма, — відповіла дівчина.
— Я маю на увазі, за вмінням, — уточнила Ліллі.
Емма нахмурилась.
— Думаю, наразі цілком достатньо й Емми.
— Я Джейкоб, — сказав я, потім підійшов до Нур та простягнув їй свою руку, але вона лиш подивилась на неї. Я опустив руку, відчувши себе ніяково. — Чи можемо ми десь тут поговорити?
— Звісно, — відповіла Нур. — Дозвольте мені провести вас до головного салону, — і, взявши Ліллі за руку, вона повернулась та пішла по коридору.
Здавалося, вона не боялась повернутися до нас спиною, а отже, схоже, вона вирішила, що ми не становимо для неї загрози. Я помітив, що світло, яке йшло від неї, поступово почало тьмяніти, відступаючи десь глибоко всередину, так що невдовзі помітно світилась тільки верхня частина її тіла, а далі слабенькі проблиски її сяйва пробивались тільки з-під незастебнутої блискавкою штормівки та крізь проріз на її джинсах. Коли ми тільки зустрілися, вона була насторожі, але тепер почала розслаблюватись, а світло всередині неї, судячи з усього, відповідало її емоціям.
Ідучи за нею, з великої кімнати з голими бетонними стінами ми потрапили в меншу, із такими ж стінами, тільки без вікон. Там були пара стільців та старий диван, накриті шерстяними ковдрами, а ще книжки в м’якій обкладинці, комікси та порожні коробки від піци, розкидані повсюди — свідчення довгих днів та ночей, проведених тут. Я не бачив там жодної лампи, а світло йшло із чотирьох кутків кімнати та, очевидно, не мало конкретного випромінювача й було теплим, жовтим і дихало, наче вогонь.
Ми сиділи. Ми говорили. Насправді, це я переважно говорив — оскільки всього лише кілька місяців тому я сам був на її місці, коли відкрив для себе інше, раніше невідоме мені життя, — а Нур слухала, недовірлива та готова до несподіванок. Я розповів їй, як ріс, нічого не знаючи про свою істинну сутність. Як смерть мого діда спонукала мене до пошуку правди і як це привело мене до того, що я знайшов часову петлю та зустрівся із цими дивними дітьми.
Вона підняла руку, щоб зупинити мою розповідь.
— Я зрозуміла все, крім «часової петлі».
— І правда, — сказав я. — Я вже так звик до цього поняття, що забув, як химерно це мусить звучати.
— Це такий день, що повторюється знову та знову, кожні двадцять чотири години, — стала пояснювати Емма. — Петлі протягом століть захищали нас від небезпек.
— І звичайні люди не можуть у них зайти, — додав Мілард. — Як і ті монстри, що на нас полювали.
— Які монстри? — запитала Нур.
Ми з усіма подробицями пояснили їй, на що був схожий порожняк, як він пах, які звуки створював. Коли ми закінчили, Нур здавалася спантеличеною.
