Щойно ми опинилися всередині, як я кинувся до гаража та почав вибачатися перед дядьками за завдані їм незручності. Вони були злі, спантеличені та налаштовані войовниче, і вже за якусь хвилину після початку моєї перепрошувальної промови вони повільно та незграбно продефілювали повз мене всередину будинку. У холі на них чекала пані Сапсан, озброєна лиш своїм пір’ям та пронизливим поглядом, і невдовзі обидва дядечки були вже тихі, спокійні та податливі, як «Плей-До»11. Їхній розум так легко піддався стиранню пам’яті, що я був майже розчарований. І, коли вони вже перебували наче в наркотичному кумарі, у стані, котрий настав після стирання та був дуже підхожим для навіювання, пані Сапсан дозволила мені з ними поговорити. Я посадив їх на кухні на табурети навпроти себе та повідомив, що останні двадцять чотири години були нічим не відзначені, що моє психічне здоров’я було бездоганним і що вся недавня сімейна драма була результатом неправильного діагнозу, поставленого моїм новим психіатром. Для більшої безпеки я повідомив їм, що всі оті дивні британці, на яких вони можуть наткнутися тут протягом наступних кількох тижнів — особисто чи по телефону, якщо дзвонитимуть сюди, — є далекими родичами з боку мого тата, і вони приїхали вшанувати пам’ять мого дорогого діда, котрий покинув нас. Дядечко Боббі загіпнотизовано кивнув у відповідь, а дядечко Лез знай бурмотів «ум-м-гу» та все набивав собі кишені яєчнею, що залишилася від сніданку. Я порадив їм трохи відіспатися, для кожного окремо викликав таксі та повідправляв їх по домівках.
Тепер настав час розібратися з моїми батьками. Я попросив Бронвін, перш ніж у них мине дія сонного порошку, перенести їх нагору до їхньої спальні, щоб вони прокинулись у себе в ліжку, а не в розбитій машині, в оточенні спогадів про неприємні події минулого вечора. Вона залишила їх у ліжку та зачинила двері, а я ще деякий час міряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимі піщані сліди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.
Сходами піднялась Емма.
— Агов, — прошепотіла вона. — Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.
Я підійшов до неї, і вона схопила мене за руку.
— Ну?
— Вона сохла за тобою.
— Хто?
— Джанін Вілкінз. Знаєш, дівчата не віддають свою нецілованість абикому.
— Я, е-е… — Мій мозок спробував, але не зміг бути одночасно у двох різних місцях. — Ти жартуєш, правда?
Вона засміялась та опустила очі:
— Тобто сохла. Але так — я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.
— Дякую.
— Раптом що треба — ми зразу внизу.
Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.
***
Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.
Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.
А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.
— Любчику? Що ти тут робиш?
— Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.
Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:
— Котра година?
— Близько третьої, — відповів я. — Усе окей.
— Ні, — не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.
Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:
— Стій там!
— Мам, не чуди. Дай поясню.
Вона відвернулась — мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.
— Френку, — вона стала термосити мого батька. — Френку!
— Ммм, — перекинувся він на інший бік.
Вона затрусила сильніше:
— Френкліне!
Це була вона — моя остання можливість; мить, до якої я готувався. Раніше я вже прокрутив у голові кілька різних варіантів, але всі вони тепер здалися мені несерйозними — надто тупі, надто дурні. І щойно мій тато підвівся та сів у ліжку, почавши продирати заспані очі, як мої нерви майже здали, бо я раптом усвідомив, що не маю потрібних слів.
Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.
— Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.
Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.
