Я не був у домі мого діда вже багато місяців, і востаннє це було перед тим, як мій тато і я поїхали до Уельсу, — тоді, коли я ще нічого не знав. З усіх сюрреалістичних моментів, котрі я пережив звідтоді, як мої друзі прийшли, щоб залишитися, ніщо не здавалося мені таким неймовірним, як проїхатися вздовж лінивого, схожого на петлю кварталу мого дідуся з тими самими людьми, на пошук яких він відправляв мене за кордон.
Як мало тут усе змінилося. Ось такий (а може, і той) самий охоронець махає нам крізь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здається блідим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрізь однаково завмерли гномики на подвір’ях, пластмасові фламінго та іржаві поштові скриньки у формі риби — просто палітра вицвілих пастелей. Ось такі ж самі різкі тіні-примари повільно крутять педалі своїх ортопедичних триколісних велосипедів між шафлборд-кортом14 і громадським центром. Неначе це місце також застрягло в часовій петлі. Може, саме це і сподобалося тут моєму дідові.
— Однозначно, непримітне місце, — сказав Мілард. — Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.
— Я впевнена, це було навмисне так, — сказала Емма. — Ейб мав жити непримітно.
— Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.
— А я думаю, це так мило, — сказала Олівія. — Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.
— Олівіє! — шикнула Бронвін.
Олівія глянула на Емму і спохмурніла.
— Зі мною все добре, — сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.
Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені — що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?
Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він — непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними — більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, — але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.
— Ну, це тут, — сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. — Просто звичайний будинок.
— Як довго він тут жив? — спитала Бронвін.
Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.
І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.
Іззаду підійшла Емма:
— Ти в порядку?
— Я мав би спитати тебе про це, — відповів я.
— Я в порядку, — сказала вона. — Це ж просто дім. Правда?
— Правда, — відповів я. — Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?
Вона обняла мене зі спини:
— Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.
— Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.
— Зі мною все буде добре, — сказала вона. А потім додала тихіше: — Але дякую.
Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.
— У багажнику хтось є! — закричала Бронвін.
Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.
— Єноху! — вигукнула Емма.
— Що, в біса, ти тут робиш? — спитав я.
— Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? — Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. — Ви помиляєтесь!
— Твій розум… — сказав Мілард. — Інколи він просто не піддається логіці.
— Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. — Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: — Стоп. Це не магазин одягу.
— Боже, він правда неперевершений, — прокоментував Мілард.
— Це будинок Ейба, — сказала Бронвін.
Єнохів рот відкрився.
— Що?! — Він здивовано глянув на Емму: — І чия це була ідея?
— Моя, — відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.
— Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, — сказала Бронвін.
— Ну, як скажете, — погодився Єнох.
Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.
