– Джіммі не хвалиться своїми успіхами в жінок. Якщо він має чим хвалитися. Наскільки мені відомо, він ще й не знав жінки,
Соломон поблажливо всміхнувся.
– Не бийтеся про це об заклад!
Стренд не усміхнувся.
– У його роки я жінки ще не знав, – зауважив він.
– Різні професії – різна мораль, – сказав Соломон, здвигнувши плечима.
– Тридцять п'ять… – промовив Стренд. – Одружена?
– Десь є чоловік. Здається, другий чи третій. Не побивайтеся так, Аллене. Це індустрія розваг…
– Прошу вас, нічого не кажіть Леслі. Боюся, це стривожить її. Вона досі вважає Джіммі маленьким, невинним хлопчиком.
А Леслі зараз чудово виглядає, правда ж? – сказав Соломон.
– Правда.
Соломон, може, й проникливий, коли йдеться про талант, але на його оцінку жіночого настрою навряд чи можна покластися. Аллен пригадав, як Леслі запідозрила, ніби Неллі Соломон і Хейзен коханці, і йому стало цікаво, чи Соломон уміє розгадувати почуття своєї дружини краще, ніж він, Аллен; почуття Леслі.
Хоч Леслі й трималася молодцем, Аллена не полишала гнітюча думка, що її вдавано тарний настрій – скоріше вияв чемності, ніж наслідок справжніх перемін у її душевному стані. І розумів це не тільки Аллен. Джіммі, який відвозив Неллі Соломон до містечка, – їй треба було щось купити в аптеці, – повернувшись, відвів батька вбік і почав розпитувати про матір.
– З мам усе гаразд? – поцікавився він. Вигляд у Джіммі був стурбований.
– Ну звісно! – різко відповів; Аллен. – Чому ти запитуєш?
– Місіс Соломон щось таке казала в машині… Начебто коли наша мам забуває, що на неї дивляться, то стає якоюсь… меланхолійною. Саме так вона висловилась. А коли розмовляє з людьми, то сама десь далеко-далеко, мовби за якоюсь завісою.
– А сам ти що-небудь помітив?
– Я в цьому ділі нуль, – відповів Джіммі. – Мам для мене завжди однакова, крім тих випадків, коли дає за щось прочухана. А цього разу вона мене навіть не лаяла. – Він ошкірив зуби. – Мабуть, це поганий знак.
– Якщо тобі знову трапиться нагода розмовляти з тією дамою, – мовив Стренд, роздратований спостережливістю Неллі Соломон, – то скажи їй, що твоя мати почуває себе чудово.
Джіммі здивовано глипнув на батька, і Аллен зрозумів, що перегнув палицю.
– Гаразд, – мовив; Джіммі; й більше до цього не повертався.
«ІЦе одна завіса в родині, – подумав Аллен – Між сином і мною
Сталося так, що до кінця вихідних, нагоди розповісти Леслі про розмову з Бебкоком не трапилось. Та й сама Леслі навіть не обмовилася про свій обід із Хейзєном у Нью-Йорку. Завіса, про яку говорила Неллі Соломон, опустилася задовго до Дня подяки.
До Данберрі дісталися пізно. Дорога була забита, люди поверталися після вихідних додому, щоб у понеділок стати до роботи. Лінду висадили біля її дому, неподалік від Хейзенового будинку в Іст-Сайді, бо вона вже спізнилася на вечерю, куди обіцяла прийти. Джіммі побажав усім на добраніч і пішов на побачення. Соломони поїхали до міста власного машиною. Хейзен наполіг, щоб Леслі з Алленом ще зайшли до нього перекусити. Він подзвонив, з узбережжя і звелів економці залишити в їдальні чогось поїсти. їжа була легка й приємна – холодне курча, салат і пляшка білого вина. Хейзен відпустив Конроя додому, а сам викликав лімузин, щоб відвезти Стрендів до Данберрі. Аллен спробував заперечити проти такого марнотратства, але Хейзен. як завжди, його протести відхилив.
– Чудовий був відпочинок, Расселе! – сказала Леслі, цілуючи Хейзена на прощання. – Я наче знову на світ народилася.
– Треба буде вибратися туди ще раз, – мовив Хейзен. – Може, на тиждень або днів на десять. На Різдво. Якщо я вигадаю час. Було б добре, якби приїхали ваші діти. З ними той старезний будинок помолодшав би.
На задньому сидінні лімузина Леслі поклала голову Алленові на плече й заснула. Якби вони їхали не до Данберрі, а кудись-інде, Аллен був би цілком спокійний. Після чотирьох безтурботних, щасливих днів, відчуваючи ніжний віддих Леслі, він усвідомлював: тепер можна зі щирим серцем піти до Бебкока й сказати, що, на його думку, криза в дружини – хай там чим вона була викликана – минула. Леслі почуває себе цілком нормально, вона знову візьметься до роботи в школі, і їй не треба відпустки через хворобу. Аллен запевняв себе, що хоч прониклива Неллі Соломон і здогадалася про стан Леслі, але перебільшила її неуважність і незначну тимчасову відчуженість. І все ж він розумів, що хід його думок до певної міри спричинений егоїзмом, його лякала перспектива залишитися на кілька тижнів, а то й місяців, без Леслі.
Він відчув, як Леслі поворухнулась і підвела з його плеча голову.
– Вже приїхали? – запитала вона голосом сонної дитини.
– Майже.
– Який чудовий був відпочинок! Країна, де здійснюються мрії! Лонг-Айленд, індекс сто дев'ятнадцять і стільки то… – Леслі лагідно всміхнулася. – Я б там жила до кінця своїх днів. Просто малювати, милуватися океаном, ні про що не думати й бути серед отих милих, багатих, щедрих людей. – Вона знов усміхнулася. – Тобі це не набридло б?
– Не знаю, – відповів Аллен. – Я б захопився гольфом. Або взявся плести кошики.
