– Місіс Стренд пішла дзвонити лікареві, – сказав Аллен. – Я певен, з тобою все буде гаразд. – Потім звернувся до шофера, що стояв посеред кімнати й, хитаючи головою, бурмотів: «Клятущі діти! Клятущі діти!», – Можете їхати. Я тут сам догляну. Вам ще довга дорога назад. – Йому хотілося якомога, швидше позбутися цього чоловіка. Чим менше людей буде вплутано в цей дрібний прикрий випадок, тим краще. Він був радий, що Хейзен не послав з ними Конроя. Стренд уявляв собі, що розповів би своєму господареві Конрой, якби тут побував.
– Гаразд, я поїду, – відповів шофер, – Я не маю найменшого бажання простовбичити тут цілу ніч, коли з'явиться поліція.
Поліція? Стренд про це й не подумав.
– Ось візьміть. – Шофер подав Стрендові ножа. То був невеликий швейцарський солдатський ніж. На лезі виднілася кров. – Я підняв його надворі. Якщо зможете, не згадуйте в цій справі мого прізвища. Мені б не хотілося зв'язуватися з судом і їздити сюди щоразу, коли заманеться слідчому. З мене годі й того, що я роз'їжджаю по Нью-Йорку.
– Дякую, – мовив Стренд і взяв ножа. .
Лезо було завдовжки не більше трьох дюймів. Ніж зовсім не скидався на зброю, але кров усе ще просочувалася крізь хусточку, яку Хітц притискав до щоки.
– Твій? – спитав Аллен у Ромеро, коли шофер пішов.
'– Хтозна! – відказав Ромеро й лиховісно посміхнувся.
Тут, у загальній кімнаті, при світлі неонових ламп Стренд уперше придивився до хлопця. Губи в Ромеро таки справді були побиті й розпухли. Синець під правим оком уже почав набрякати, і хлопець мусив мружитися, щоб бачити ним.
– Кожен може купити собі такого ножа в крамниці, – сказав Ромеро;– їх продають мільйонами. Особисто я ношу ножа з дев'яти років. З дому без нього не виходжу – як ото радять по телевізору.
– Слухай, Ромеро, – спокійно мовив Стренд, – ти вскочив у халепу, і я хотів би допомогти тобі. Повір мені, бо ти потребуватимеш Дуже й; дуже серйозної допомоги. А тепер розкажи, що сталося. Поки сюди прийдуть лікар, містер Бебкок та поліція.
Ромеро глибоко вдихнув і перестав гойдати ногами.
– Він побив мене. Я зайшов до нього в приватній справі, а цей паскуда мене побив. Він на тридцять кілограмів важчий за мене, і я вирішив, що слід трохи вирівняти наші шанси. – Ромеро знов ошкірив зуби. Його побите обличчя й напухлі губи кумедно скривилися.
– В якій справі ти до нього зайшов?
– В особистій, – відказав Ромеро.
– Він звинуватив мене в тому, що я вкрав у нього гроші! – озвався Хітц. Його яскрава смугаста піжама була заляпана кров'ю, – Я не потерплю, щоб якийсь смердючий латинець клепав на мене.
– Які гроші? – спитав Аллен, дивлячись то на одного, то на другого.
– Мої гроші, – відповів Ромеро. – І кілька листів. Він зламав мою шкатулку і взяв гроші та кілька листів.
До кімнати швидко увійшла Леслі й сказала:
– Аллене, лікар і містер Бебкок уже йдуть сюди, – Вона подивилась на закривавленого хлопця на канапі, потім на. заюшене обличчя Ромеро і на розкритий ніж у Алленовій руці. – Ну, це вже занадто! – тихо промовила вона, обернулась і квапливо вийшла до холу (а звідти до своєї квартири.
– Які листи? – знову запитав Стренд.
– Приватні, – відповів Ромеро. – Від знайомої дівчини. Я не люблю, коли хтось читає мої листи. А надто такі падлюки, як цей!
– Я не бачив ніяких твоїх листів, – сказав Хітц.
– Ох ти ж сучий брехун! – вигукнув Ромеро, і Стренд поспішив стати між ними. Але Ромеро не скочив зі столу. – Ти саме сміявся з них, коли я увійшов до твоєї кімнати. Ти, звісно, читав їх – адже ти зустрів мене вигуком: «А, Ромеро – Ромео!» Падло ти гладке!
– Замовкни! – наказав Стренд.
– Не бачив я ніяких листів, – проскиглив Хітц. – Я не знаю, про що він каже!
– Гаразд, – мовив Стренд, – забудьмо поки що про листи. Скільки, кажеш, грошей у тебе було, Ромеро?
– Триста сімдесят п'ять доларів.
– Що?! – вражено вигукнув Стренд. – Скільки?
– Триста сімдесят п'ять.
– Де ти їх узяв?
– Мені потрібен адвокат, – заявив Ромеро.
Я вам скажу, де він їх узяв, містере Стренд, – утрутився Хітц. – Двічі-тричі,на тиждень він грає вночі в своїй кімнаті у кості. І багато хто з хлопців каже, що він махлює. Він і Роллінз. Обидва. Один латипець, а другий чорнопикий. Ось у якій ви школі викладаєте. І не думайте, що я не розкажу про це всім. Мій батько – неабиякий чоловік у Вашінгтоні і знає там усіх газетярів, і багатьох у Нью-Йорку.
Ти. б краще помовчав? Хітце! – зневажливо мовив Стренд до плаксивого товстуна. – Спробуй. не розтуляти рота – так скоріше спиниться кров. – Він зітхнув, подумавши про те, як ця пригода виглядатиме в газетах і що про неї казатимуть на наступних зборах ради опікунів у Данберрі. – Ви що. – справді граєте вночі з Роллінзом у себе в кімнаті в кості? – звернувся він до. Ромеро.
– Не приплутуйте, сюди Роллінза, – сказав Ромеро. – Той хлопець тут ні до чого. Він просто мій сусід, по кімнаті. .
– Де Роллінз?
– Спить. Він нічого не знає про те, що сталося. Він повернувся стомлений і ліг спати.
– Ти йому про це нічого не сказав?
