Обличчя в Хітца почервоніло, і він заходився смикати в себе на штанях змійку. Стренд увійшов до зали, де вже чекав сержант Лірі, щоб дати свідчення. Серед небагатьох присутніх Стренд помітив молоду жінку, в якій упізнав репортера міської газети. Жінка сиділа в першому ряду з блокнотом на колінах і з олівцем у руці. Бебкок теж помітив її і прошепотів:
– Боюся, наша новина розлетілася надто швидко. Ця жінка тут не для того, щоб писати про випадки порушення правил вуличного руху.
Ромеро ввійшов із полісменом, який його заарештував. «Добре, що хоч не в наручниках», – подумав Стренд. У темному светрі, якого купив йому Стренд у магазині «Брати Брук», хлопець виглядав маленьким і беззахисним. Він осміхнувся, проходячи повз Хітца, і привітався з директором та Стрендом. Адвокат пішов за ним до столика, що стояв перед столом судді.
Суддя вийшов із свого кабінету, і всі повставали. Судовий виконавець оголосив суд відкритим, і всі, крім адвоката, Ромеро та двох полісменів, що стояли перед столом судді, посідали.
Окружний прокурор монотонно забубонів, читаючи звинувачення. Ромеро зацікавлено дивився в залу, ніби його зовсім не обходило, що казав прокурор, а захоплювала тільки архітектура старовинної зали.
Прокурор замовк, і суддя запитав:
– Що скаже звинувачений?
– Звинувачений своєї вини не визнає, ваша честь, – швидко промовив адвокат.
Ромеро дивився на суддю з глузливим виразом. Той втупив у нього погляд.
– Я не визнаю правомочності цього суду! – заявив Ромеро.
Стренд застогнав. «Це все телебачення, – подумав він. – Тисячі годин репортажів із судових зал».
Суддя зітхнув.
– Зараз ми цього питання не розглядатимемо, містере Ромеро. Поки триватиме розслідування, ви будете під арештом. Я встановлюю заставу у розмірі десяти тисяч доларів.
Стренд почув, як Бебкок охнув. Аллен уже не слухав, як адвокат сперечався за зменшення застави, а прокурор доводив, наскільки це серйозна справа і яку небезпеку становитиме для позивача звинувачуваний, якщо його випустять на волю. Адже він, мовляв, визнав свій акт насильства, а каятись і не думає.
– Застава лишається незмінною – десять тисяч доларів! – заявив суддя. – Наступну справу, будь ласка!
Жінка з газети зосереджено писала, коли Ромеро з полісменом по один бік та адвокатом по другий рушив Проходом До дверей. Коли Ця трійця порівнялася з Хітцом, той підніс середнього пальця й зробив глузливий жест. Ромеро став, і Стренд уже був злякався, що хлопець кинеться на Хітца. Але Ромеро тільки голосно сказав – так, щоб почули всі в залі:
– Ти свого ще діждешся, товстунчику! – Після цього він дав полісменові вивести себе.
– О господи! – простогнав Бебкок і сумно похитав головою. – Страшно навіть подумати, що напише ця дама в завтрашній газеті! – Він зняв окуляри й почав протирати носовичком скельця, так ніби намагався стерти те, свідком чого окуляри були в залі суду. – Що ж, – зітхнув він, – їдьмо додому.
На зворотному шляху директор сказав:
– Як ви гадаєте, Аллене, містер Хейзен дасть гроші на заставу?
– Десять тисяч доларів? – перепитав Стренд. – Я не зважуюсь навіть подумати про таке.
Коли вони приїхали до школи і Бебкок зупинив машину біля Мелсонового корпусу, настала обідня пора, і Стренд був радий, що не побачить уже нікого ні з учнів, ні з учителів. Виходячи з машини, він відчув, що ноги в нього підтинаються, і боявся, що не добудеться до дверей.
– Якщо ви не проти, – сказав він директорові, – я не ходитиму день-два до їдальні та на уроки.
– Розумію, – мовив Бебкок. – Якби я міг, я б цілий рік не ходив до їдальні та на уроки.
– Я спробую зв'язатися з містером Хейзеном. Якщо мені пощастить, я вам усе перекажу.
Бебкок кивнув головою й поїхав. Стренд зайшов до корпусу. Місіс Шіллер із щіткою та відром мильної води стояла навколішки й чистила канапу. Коли Стренд увійшов, вона підвелася.
– Оце заварилося! – промовила вона. її пухке добре обличчя, завжди розпашіле, наче вона весь час стояла перед невидимою піччю, тепер мало страдницький вираз. – Я тут уже двадцять років, і досі нічого такого не траплялося. – Місіс Шіллер озирнулася довкола, немов боялася, що її підслухають. – Я маю вам щось сказати, містере Стренд. Тільки пообіцяйте, що це залишиться між нами.
– Це про вчорашній випадок?
– Так.
– Обіцяю.
– Зайдімо краще до вас у квартиру! – пошепки попросила місіс Шіллер, – Я не була нагорі й не знаю, може, хтось із хлопців не пішов на Обід, а я не хочу, щоб нас підслухали.
– Ну звісно, зайдімо, – сказав Стренд.
Він пройшов коридором і відімкнув свої двері.
Місіс Шіллер увійшла слідом за ним до вітальні.
– Містере Стренд, – промовила вона, – не знаю, як вам Сказати, але боюся, це моя провина. – Жінка мало не плакала.
– Чому ваша провина?
– Що Ромеро вдарив ножем містера Хітца.
– Тобто як? – різко запитав Стренд.
