– На жаль, ні, сер, – сказав сержант. – Відпустити на поруки може тільки суддя. І ще одне, Джеку, – звернувся він до молодого полісмена;– Поїдь із Хітцом до школи й обшукай його кімнату. Я був би вам дуже вдячний, панове, якби ви поїхали теж – понятими при обшуку. Вибачайте. Хітце, але ми повинні перевірити, чи є які-небудь докази звинувачення, висунутого проти вас Ромеро. Звісно, якщо ви відмовитеся впустити до своєї кімнати поліцейського – це ваше право. Тоді ми змушені будемо взяти ордер на обшук. Але це ми зможемо зробити тільки вранці, і нам доведеться затримати вас тут на всю ніч.
Стрендові здалося, що він помітив у очах сержанта Лірі, коли той сказав про це, зловтішний блиск. Сержантові не сподобалася Хітцова версія вечірніх подій, і полісмен трохи затримав погляд на хлопцеві, коли той згадав про свого впливового батька у Вашінгтоні.
– Кожен, хто хоче, може обшукати мою кімнату, – голосно заявив Хітц. – І мене. Коли завгодно. Мені нема чого ховати! – І він почав вивертати кишені, викладаючи иа стіл дрібняки та доларові банкноти, потім демонстративно жбурнув гаманця.
– От і гаразд, – сказав сержант, коли Хітц закінчив. – А тепер заберіть свої гроші. Я складу протокол, і вранці ви його підпишете.
Хітц сів у машину до полісмена, а Стренд – до Бебкока.
– Яка жахлива ніч! – стомлено мовив Бебкок, уже сидячи за кермом. – Досі в Данберрі нічого такого не траплялося. Бували, звісно, дрібні крадіжки, але щоб отак жорстоко… – Його пересмикнуло. – Це просто чудо, що ви з дружиною саме нагодились. А то хто знає, що могло б статися. Сподіваюсь, Леслі не дуже рознервувалася. Мушу; сказати, вона була навдивовижу спокійна, коли дзвонила мені.
– Леслі все зрозуміла, – відповів Стренд.
– Як ви гадаєте, хто тут правий, а хто винен? – запитав Бебкок. – – Я маю на увазі не історію з ножем. Хай що там кажуть про милосердя, а я не можу простити хлопцеві, який підняв на однокласника ножа. Але як ви вважаєте: це просто жахливе непорозуміння чи щось інше? Ромеро вам не казав, чому він подумав саме на Хітца? Ви в нього не запитували?
– Запитував, – відповів Стренд.
– І що ж він сказав?
– Що це йому сказали під секретом. Хто зна, що він мав на увазі.
– Вам, мабуть, дуже, прикро, – зітхнув Бебкок, – У Ромеро все так добре йшло…
– Прикро – не те слово, – рішуче заперечив Стренд. – Я почуваю себе винним. Страшенно винним. Боюся, що я забув про здоровий глузд, поклавшись на сліпу віру. Його місце на вулиці, а не в такій школі, як наша. Я сплутав розумові здібності дикуна з внутрішньою культурою.
– Ви не повинні брати всю вину на себе. Чи перекладати її на містера Хейзена. – Бебкок зняв одну руку. з керма й легенько торкнув Стренда за плече. – Просто це нещасливий збіг обставин. Такого ніхто не міг передбачити. Сказати правду, я від самого початку думав, що хлопець не дотягне до кінця навчального року. Я гадав, йому набридне коритися, він не змириться з дисципліною… Але щоб через отаке… – Думаєте, його посадять?
– Сподіваюся, що посадять, – гірко відповів Стренд. – Я, бувши суддею, посадив би.
– Ну що ви, Аллене, – лагідно мовив Бебкок. – Навіщо нам квапитися з вироком, поки не– з'ясовано всіх обставин справи?
– Для мене вирок суду етав очевидний тієї миті, коли я побачив, як Ромеро женеться з ножем за Хітцом.
На хвилю вони замовкли, потім Стренд сказав:
– Якщо опікуни школи звинуватять нас і зажадають рішучих заходів, зверніть усе на мене, і я того ж дня піду з роботи.
– Не думаю, щоб до цього дійшло, – відповів Бебкок, проте голос його звучав не зовсім упевнено.
Коли вони під'їхали, полісмен із Хітцом чекали їх у машині перед Мелсоновим корпусом. Вони всі перейшли через порожню загальну кімнату й піднялися на другий поверх. Стренд був здивований, що всі хлопці спали. Мабуть, бійка в Хітцовій кімнаті і його втеча сходами вниз; а потім через подвір'я відбувалися в мертвій тиші. Хітц єдиний у всьому корпусі мешкав у кімнаті сам. Стренд не знав, чому так сталося, – чи тому, що хлопець мав впливового батька, чи тому, що з Хітцом ніхто не хотів жити.
Кімната. була маленька і, коли не зважати на кров на килимі та незастелене ліжко, досить охайна. Стренд із Бебкоком стояли в дверях, бо для всіх у кімнаті не вистачало місця. Тим часом полісмен методично висовував шухляди, заглядав під ліжко, відкинув ковдру, перевернув килим, пройшовся по кишенях у Хітцовій одежі, що висіла в шафі.
– Нічого, – повідомив він хвилин через десять.
– Я ж вам казав, – озвався Хітц. У ізоляторі та в поліційному відділку він був страшенно блідий, окрім хіба червоних смужок крові на щоці та шиї, але тепер до нього повернувся рум'янець. – Не варто було вам і приїздити. Я ж казав, що не брав його грошей.
– Думаю, тобі краще лягти й відпочити, хлопче, – мовив полісмен. – А я поїду.
