Дорога від школи до аеропорту старим фургончиком була досить приємна. День видався погожий, машин їхало небагато. Елінор вела фургончик обережно, вміло, і в них вистачило часу зупинитися за Грінвічем і пообідати в дуже милому кафе, рекламу якого Елінор побачила в «Нью-Йоркері». Обох – і дочку, й батька – дуже потішили погляди, якими зустріли їх відвідувачі кафе: захопленими – її і чи то заздрісними, чи то несхвальними – його.
Вона стисла його руку й прошепотіла:
– Вони гадають, що ти старий зальотник, який чкурнув зі своєю секретаркою погуляти!
– Може, колись я й спробую так зробити, – відповів Аллен, сміючись. – Якщо вже я такий невідпорний. От тільки спершу мені доведеться найняти секретарку. – Та коли Елінор пішла до туалетної кімнати причесатись, Аллен згадав про Юдіт Кінлін, про дівчину з хлопцем у хутряному пальті в поїзді, і йому стало цікаво, що було б, якби він кудись поїхав на вихідні з чужою жінкою, і чи взагалі колись так буде.
Підійшовши до виходу з митниці,, щоб там зачекати Леслі й Лінду, вони побачили Керолайн. Дівчина радісно заверещала, кинулась до них і спочатку міцно обняла батька, а потім сестру.
– Тату, – мовила вона з докором, – чого ж ти нічого мені не сказав! Я думала, вона й досі скніє в Джорджії. Оце сюрприз! А де твій красень чоловік, Елінор?
– Скніє, – кинула Елінор. Тоді ступила крок назад. – Дай-но я подивлюся на тебе!
Керолайн стала в промовисту позу манекенниці: ноги широко розставила, однією рукою вперлася в бік, другу в жесті танцюристки підняла над головою.
– Як я тобі подобаюсь у своєму новому вигляді?
– Вигляд цілком пристойний, – сказала Елінор. – Тепер я навіть рада, що мій чоловік у Джорджії. – Вона застережливо поглянула на Аллена, і той збагнув: Елінор не хоче розповідати Керолайн, чому Джузеппе лишився в Джорджії і чого вона боїться. – Ти начебто трохи схудла?
– Вони щодня намагаються заганяти мене до смерті! – відповіла Керолайн.
– Тобі так личить.
«Оцінка Елінор досить таки стримана», – подумав Аллен. Він був певен: Керолайн тепер одна з найчарівніших дівчат, яких він бачив у своєму житті. Обличчя в неї стало привабливіше, очі іскрилися здоров'ям і радістю, шкіра була чиста, свіжа, рум'яна, довгі ноги – гарні й міцні. Зі своїм новим носом і набутою за останній час упевненістю в собі Керолайн перестала бути схожою на нього, зате почала навдивовижу нагадувати юну Леслі. Приємніше порівняння годі було й придумати. Згадавши про листи, про які врешті доведеться з нею говорити, Аллен спробував знайти в ній бодай якісь ознаки розбещеності. Однак не знайшов. Керолайн виглядала цнотливою, по-дитячому невинною.
Коли з митниці потяглася вервечка пасажирів, швидко підійшов Хейзен.
– Привіт усім! – кинув він, тиснучи руку Стрендові, і на мить завагався, коли до нього підійшла Керолайн, міцно обняла його й підставила для поцілунку щоку. Нарешті він поцілував її. А коли привіталася Елінор, Хейзен вагався трохи довше, але потім поцілував і її. – Я боявся, що спізнюся. Рух за містом жахливий! П'ятниця, та ще й перед святом! Ну, Лінда завжди виходить остання, з будь-якого літака. Поки вернеться по забуті речі, поки підфарбується, то літак уже готовий летіти назад.
Коли Леслі з Ліндою вийшли і Леслі побачила серед інших Елінор, на очі їй накотилися сльози, і на мить вона зупинилася. Аллен вражено дивився на неї. Леслі завжди вміла стримувати свої почуття й ніколи не плакала від радості. Потім вона кинулася до них і всіх обцілувала. Поки всі усміхалися, сміялись, тиснули одне одному руки, говорили про багаж, про те, хто в яку машину сяде; казали одне одному компліменти, Лінда теж усіх обцілувала.
Вийшовши з аеровокзалу, вони вирішили,, що Керолайн з Ліндою сядуть до Хейзена, а Леслі й Аллен поїдуть з Елінор у «фольксвагені». Шофер, кремезний молодик, в уніформі, допоміг скласти речі у «мерседес» та в багажник на дашку машини.
– А де ж Конрой? – поцікавився Стренд.
– Розкажу вам потім. – Хейзен скривився так, ніби скуштував чогось кислого, й сів у машину.
Коли «мерседес» рушив, Елінор пішла на стоянку по свою машину і Леслі з Алленом лишилися на тротуарі самі. Аллен задоволено дивився на дружину. Здавалося, вона помолодшала років на десять, і тепер, на його думку, її можна було прийняти за старшу і вродливішу сестру Елінор. Але не набагато старшу. Він несамохіть обняв і поцілував її.
Леслі всміхнулася в його обіймах.
– Раніше ти цього на людях не робив!
– Я не міг стриматися. Ти стала в Парижі, як квітка!
– Париж мені, звісно, пішов не на шкоду. – Потім Леслі споважніла. – Аллене, – сказала вона, – мені не слід би виплескувати на тебе все одразу, але воно мене переповнює, і я не можу більше ні про що думати. Я вже хотіла була тобі написати, але подумала, що повинна бачити вираз твого обличчя, коли казатиму про це…
– Що ж ти збираєшся мені сказати? Може, знайшла в Парижі коханця? – Аллен сподівався, що голос його прозвучав спокійно.
– Аллене, – мовила вона з докором, – ти ж знаєш, я не така.
– Минуло багато часу. Жінці можна й простити. – Проте він зітхнув з полегкістю.
