Хейзен засміявся.
– Саме такого погляду й слід додержуватись! І минули вони давно.
– А як справи у вас?
– Звичайні дрібні прикрощі. – Хейзен здвигнув плечима, – Я вигнав Конроя.
– Отож я й здивувався, що в аеропорт приїхав не він.
– Мені стало відомо, що моя дружина, ота нікчема, платила йому, а він шпигував за мною. Ось чому того вечора в Турі вона так багато знала про вас і вашу сім'ю. А всі ці балачки про мораль.
«Бідолаха із сірим обличчям, – подумав Стренд про Конроя. – Він умів усе». Аллен пригадав, як Конрой міцно тримав його серед хвиль своєю тонкою рукою, переборюючи течію, пригадав, як обом було ніяково, коли Аллен почав дякувати йому за врятоване життя, і той принизливий чек на тисячу доларів від Хейзена. Згадалися й Хейзенові слова: «Для нього гроші – все. Він їх відкладає, мов хом'як». Навряд чи той чоловік думав про винагороду, коли Аллена потягло в океан і він кинувся за ним у хвилі. Мораль буває різна. Аллен знав, що марно просити Хейзена змінити рішення й дати Конрою ще один шанс. Зрада переважила колишні заслуги й відданість.
– Що ж, – мовив Хейзен, – зате Леслі, здається, просто в чудовій формі. Ви повинні дуже дякувати Лінді за те, що вона взяла її з собою до Парижа.
– Ця поїздка справді обернулася вигодою, – сказав Аллен без особливої радості. – Можливо, навіть завеликою.
– Що ви хочете цим сказати? – Хейзен глянув на нього скоса.
– Вона хоче повернутися туди.
– І що в цьому поганого?
– Вона хоче повернутися туди негайно.
– Он як!.. – Хейзен замислено втупився в склянку.
– Леслі, здається, взяла собі в голову, що чоловік, у чиїй майстерні вона працювала, зробить із неї генія.
– Вона так і сказала?
– Ну, не так пишномовно, – зауважив Аллен. – Вона хоче стати художницею і гадає, що саме в Парижі може здійснитися її мрія.
– І що в цьому поганого? Ви ж не з тих чоловіків, які вважають, що жінка має навіки бути прикута до кухні, правда ж?
– Та ні, думаю, що не з тих.
– Знаєте, я збагнув, що в неї талант, ще того першого вечора у вас удома, коли побачив її пейзажі. Може, й не великий талант, зате справжній. І тепер Лінда каже, що в Парижі багато хто в захваті від її картин. Іноді чужі люди відкривають нам очі на те, що ми бачимо день у день.
– Все це я знаю, Расселе, але…
– Але що? Що стоїть на заваді?
– На заваді стоїть те, що вона хоче, аби і я поїхав з нею до Парижа.
Хейзен нічого не відповів, тільки тихенько свиснув.
– Я не свиснув, коли вона сказала мені про те, – мовив Стренд. – Леслі хоче, щоб я спитав у вас, чи серед ваших знайомих нема когось, хто був би зв'язаний з американською школою в Парижі і міг би влаштувати мене там на роботу. Хоча б на рік. Тоді б я запитав Бебкока, чи він не пустить мене на рік у неоплачувану відпустку. Слухайте, Расселе, ви зробили для нашої родини вже й так багато. Якщо в цьому є для вас бодай найменша складність, то так і скажіть. Тоді ми з Леслі спробуємо зробити що-небудь самі.
– Дайте подумати, дайте подумати… – Хейзен відкинув голову на спинку крісла і втупив погляд у стелю. Здавалося, він не почув Стрендових останніх слів. – Дайте подумати… Кого я знаю? Ну звісно! В директора нашої паризької контори двоє дітей, і вони вчаться в американській школі, а сам він член ради тієї школи. Завтра я йому напишу. Я подзвонив би, але тепер у Франції теж різдво, і я знаю, що він поїхав на десять днів кудись кататися на лижах Я певен, тут можна буде щось зробити,
– Мені б не хотілося використовувати вас як бюро працевлаштування, – сказав Аллен.
– Багато інших використовують мене для куди гіршого! Не турбуйтеся, Це дрібниці.
Увійшов містер Кетлі й сказав:
– Вам дзвонять, сер.
Хейзен узяв із собою склянку й пішов до бібліотеки. Стренд помітив, як він причинив за собою двері, щоб не чули його розмови.
Коли Хейзен повернувся до вітальні, вигляд він мав похмурий.
– Аллене, – сказав він, – вам доведеться вибачитись перед усіма за мене. Я мушу їхати до Нью-Йорка. Негайно. Дзвонила дружина. Сьогодні пополудні вона прилетіла з Парижа в Нью-Йорк. Літаком компанії «Ер Франс». Добре хоч вона не сіла на літак компанії «Трансуорлд Ер Лайнз», яким летіли Леслі й Лінда, а то вони були б не в захваті від такого товариства протягом усього рейсу. Жінка п'яна й каже, що коли я не повернуся сьогодні до Нью-Йорка, то вона приїде сюди і всім нам покаже, що вона не якась там дурепа. Однієї такої сцени на рік більш ніж досить. Я повинен знайти якусь раду. Мені дуже прикро, що через мене псується вечірка. Скажіть решті, нібито, в мене справи. Нехай усі їдять, п'ють і веселяться.
– Коли ви повернетесь?
– Не знаю. Я подзвоню. – Хейзен довгим поглядом обвів кімнату, сумно похитав головою. – Господи, як же я не хочу їхати звідси! – І пішов.
Стренд допив віскі й неквапно рушив нагору сказати Леслі, що їхнього господаря викликали в справах до Нью-Йорка.
