– Джіммі! – вигукнула Леслі.
– Мені сподобалось, як це виходить у тата, – сказав Джіммі, – Може, це надасть мені поважнішого вигляду. – Він узяв з коробки сигару і схвально її оглянув. – Гаванська! Проскочила до Штатів контрабандою під дулами автоматів імперіалістів– янкі! Роблю свій внесок у світову революцію!
«Неодмінно, – подумав Аллен, коли Джіммі припалив сигару і хвацько затис її в зубах, – неодмінно треба буде поговорити з ним про те, що можна і чого не можна казати в цьому домі». Він аж зрадів, коли після кількох затяжок Джіммі відвів від рота руку з сигарою й покручував її в пальцях, посмоктуючи тільки для того, щоб вона не погасла. Не скуривши сигари й наполовину, Джіммі розтовк її в попільниці. Потім вони з Елінор сказали всім на добраніч і пішли до фургончика, щоб поїхати у Бріджхемптон. Як запевнила Елінор, там затишний бар, де завжди збирається багато приємних людей і вечорами господар непогано грає на піаніно джазову музику.
Керолайн сказала, що хоче подивитися телевізор, і вмостилась перед екраном у невеличкій бібліотеці, а Аллен з Леслі вирішили прогулятися берегом, Вечір був прохолодний, і обоє вдяглися тепло.
Побравшись за руки, вони неквапом пішли по затверділому після відпливу піску. Час від часу хвилі, пінячись, накочувалися на берег і обсипали їхні обличчя дрібними солоними бризками. Високо в чистому небі світив місяць, повівав вітрець, а на обрії виднілися вогні пароплава, що йшов на схід.
Леслі стисла чоловікові руку.
– Як гарно! – прошепотіла вона.
Аллен сидів в одному з крісел перед каміном у вітальні. Вогонь ледве жеврів. У будинку стояла тиша. Аллен був сам. Леслі готувалася нагорі до сну – накладала на обличчя крем, розчісувалася. Цей ритуал вона любила виконувати сама. Джіммі з Елінор ще не повернулись, а Кетлі давно пішли до своєї кімнати в задній частині будинку. Аллен задоволено зітхнув, дивлячись на язички полум'я, що вихоплювалися з купки вугілля. Згодом він почув, як до будинку під'їхала машина й зупинилась.
За хвилину до вітальні увійшли Хейзен з Конроєм, і Стренд підвівся, щоб привітати господаря.
– Добрий ве… – почав Аллен і затнувся.
З Хейзеном було щось негаразд. З-під темного фетрового капелюха, що рівно сидів у нього на голові, невидющим поглядом дивилися перед себе очі. Хейзен ступав повільно, якось напружено й дуже обережно – так, ніби боявся заточитись, якщо піде швидше. Конрой – змучений, вичавлений – ішов поруч з випростаними руками, готовий підхопити господаря, якщо той падатиме. Коли Хейзен підійшов ближче, не помічаючи, здавалось, перед собою Стренда, той відчув міцний запах віскі. Хейзен був п'яний як ніч. Коли, не скидаючи капелюха, він недбало розсівся в глибокому кріслі, Конрой скривив перед Алленом вибачливу гримасу.
– Конрой, я хочу віскі, – сказав Хейзен неквапно, стримано. – І прихопіть пляшку содової. Я розбавлю сам. Я не хочу, щоб ви зіпсували мені к бісу шотландське віскі!
– Гаразд, сер, – відповів Конрой і пішов до серванта, що правив за бар.
– Чудовий секретар, цей Конрой, – сказав Хейзен, усе ще не дивлячись на Стренда. – Чудовий шофер. Тільки не… ненадійний, коли йдеться про випивку. Щасливий ви чоловік, Стренд, – мовив він, не повертаючи голови. – Ви не маєте справи з негідниками. А я навпаки – маю справу майже з самими негідниками, день у день. День у день! Не любов, як ото кажуть, править світом, Стренд, а жадоба – гола, не…нездоланна, злочинна жадоба! Повірте, Стренд, якби в нашій країні запроваджували в життя всі закони, то три чверті наших най… найповажніших громадян уже сиділи б за гратами… Бога ради, Конрой, мені що – всю цю розтрикляту ніч ждати віскі?!
– Іду, сер! – Конрой, тепер до всього ще й виночерпій, поспішив від серванта зі склянкою і пляшкою содової.
Хейзен, не підводячи погляду, виставив руку, і Конрой вклав у неї склянку.
– А тепер наливайте содової! – звелів Хейзен. – Не так багато! Годі! – Конрой, уже й бармен, ледве встиг капнути у віскі наперсток содової. – Конрой не п'є і не схвалює, коли п'ють інші, – Хейзен втупився у свого секретаря. – Я правильно кажу, сер?
– Майже правильно, сер, – відповів Конрой, ледь уклонившись.
– Гм, майже… – Хейзен бундючно кивнув головою. – Конрой майже мужчина. Сам непитущий, а всім питущим віщує страшний суд. Збоченець. Бійтеся непитущих, Стренд, вони нам ще за все відплатять. – Він хрипко засміявся, потім обережно, скуто, мов робот, підніс до губів склянку й випив.
– Яка полегкість! – сказав він. – Конрой, я вам вельми вдячний! – І знову хрипко засміявся. – Стренд, я зайшов у безвихідь. Ви вірите в бога?
– Так.
– Конрой, – мовив Хейзен, – забирайтеся к бісу спати!
– Я гадав, що можу вам знадобитися, – нерішуче відповів Конрой,, смертельно блідий від утоми, проте щомиті ладний прислужитись.
– Я стомився, – сказав Хейзен. – Ви мене стомили. Йдіть звідси. Я сам дістанусь до ліжка. У моїх снах ви мені не потрібні. Йдіть собі, чоловіче. Йдіть.
