– Гаразд, до зустрічі за ленчем! – кинула місіс Робертс і пішла в дім.
– Про що ви там говорили? – запитав Аллен.
– Ні про що.
– Не крийся, Леслі! – Він бачив, що дружина чимось засмучена.
– Пусте. Вона молола всяку всячину. Що в голову лізло. – Леслі зітхнула. – Про ніс Керолайн.
– Бідолашна Керолайн! – мовив Аллен. – У всьому винен я. Вона розмовляла з Елінор?
– – Ні. Сама додумалась.
– То як же, в біса, тут можна зарадити?!
– Вона вважає, що Керолайн слід зробити операцію, перш ніж дівчина поїде до коледжу. Вона стане чарівною, каже Лінда. Хлопці, мовляв, просто вбиватимуться за неї.
– А що в цьому доброго?
Леслі знизала плечима.
– Лінда каже, це змінить все її ставлення до життя. Вона й приклади наводила. її племінниці, її однокласниці – колись нібито сором'язливі, боязкі створіння, що тепер стали майже принцесами!
– Тут Керолайн, здається, має успіх, незважаючи на свій ніс, – заявив Аллен, ніби захищаючись. – Отой хлопчина, другокурсник із Весліанського університету, Джордж Андерсон, майже щодня приїздить і забирає її.
– Він мені не до вподоби, – кинула Леслі.
– Це не має значення. Вперше хлопець, хай там який, зацікавився нею!
– Він зіпсований юнак, – наполягала Леслі, не слухаючи Аллена – В такому віці й на такій розкішній машині! – Джордж Андерсон їздив на «корветі». – А як він підкочує на ній до будинку й гальмує! Ніби він кінозірка! Ні, цей хлопець мені не подобається. З нами він правда тримається тактовно, та коли Керолайн бодай на хвилину спізниться, він аж нетямиться з люті. Ти бач, його величність примусили чекати! Я щоночі не сплю і жду, поки вона з'явиться додому. За Елінор я так ніколи не хвилювалася, хай який у неї був кавалер.
Елінор була зовсім іншої вдачі. Носи тут ні до чого,
– А хто знає?!
– Принаймні Керолайн приходить додому рано і ціла-цілісінька, чи не так?
– Поки що, – сумно промовила Леслі.
– Я був би вдячний Лінді Робертс, якби вона тримала свої думки при собі.
Не на ту натрапив! – засміялася Леслі. – Та годі про це, Людина, що одужує після серцевого нападу, повинна думати про зовсім інше. На вихідні приїде Елінор, і я а нею побалакаю.
Ти хочеш сказати, що ставишся до цього серйозно? – підозріливо спитав Аллен.
– Наполовину, – відповіла Леслі. – О, вранці дзвонив Джіммі. Ти спав, і я не хотіла тебе будити. Він уже влаштувався на роботу.
– – Я знаю, – сказав Аллен. – Тут був Герб Соломон і розповів мені про це. Він приніс хлібину, яку спекла його жінка. Буде нам на ленч. Містер Кетлі відніс її на кухню.
– Це дуже мило з боку Соломонів. Що ти думаєш про ту роботу?
– Джіммі від неї не вмре.
– Він дуже молодий для такої роботи!
– У тому бізнесі швидко подорослішає, – відповів Аллен.
Леслі зітхнула.
– Мабуть, треба поїхати до ворожки. Хай скаже, що чекає нашу родину в найближчі п'ять років. Лінда має знайому циганку в Грінвіч-Вілліджі. Ворожить просто фантастично! Складає гороскопи. Вона провістила смерть містера Робертса.
Це саме те, чого нам бракує! – іронічно зауважив Аллен. – Скажи Лінді Робертс, хай краще дбає про те, щоб стати покровителем – чи покровителькою, чи ким там іще – мистецтва!
– Лінда добра душа. Не така вона дурна, як здається.
– Здалеку не дурна, – кинув Аллен.
– Лінда не впевнена в собі, вона не знає, як їй жити далі, та й чоловікову смерть не може досі пережити. Вона почуває себе в ролі багатої вдови досить незатишно і приховує це, прикидаючись легковажною. їй більше до вподоби, коли люди сміються з неї, а не коли жаліють її. У кожного своя маска.
– А в тебе яка?
– Я вдаю з себе дорослу, солідну й поважну жінку, – відповіла Леслі. – Хоч насправді я всього лиш вісімнадцятирічне дівчисько, зовсім не певне, подобається воно хлопцям чи ні. – Леслі засміялася, встала й, нахилившись, поцілувала Аллена в тім'я. – З твоїм волоссям тут не діється ніякого жаху! – сказала вона.
Та коли Леслі зайшла в дім,, Аллен почув, як вона заграла на роялі щось сумне й складне. Він не міг упізнати, що саме.
Якось Леслі грала Баха, і він увійшов до вітальні й спитав, про що вона думає, коли грає.
– Мабуть, я розмовляю з богом, – відповіла тоді Леслі.
І ось тепер, сидячи на сонці біля океану, засмаглий і схожий на здорову людину, а насправді дуже кволий, зовсім недавно звільнений від трубок, приладів та миготливих датчиків у лікарні, Аллен слухав сумну й незнайому музику, яку грала дружина, і думав про те, що їй порадили звернутися до циганки – адже та попередила Лінду Робертс про чоловікову смерть. Зорі й планети у своєму вічному русі – і смерть у якому-небудь коридорі…
«Господи! – думав Аллен, зовсім безсилий у своєму зручному, вимощеному подушками кріслі. – Що буде зі мною, що буде з нами всіма?»
