– Расселе, – озвалась Лінда, – ви вже стільки наморочилися, що вам, мабуть, краще було б посидіти день-два на одному місці. Чом би нам це полетіти всім разом до Ніцци й не побути в моєму маєтку в Мужені? Я чула, там тепер чудова погода, і кращого саду, як о цій порі, не буває!
Хейзен спохмурнів.
– Ліндо, – сказав він несподівано різко, – Леслі й Аллен летіли за три тисячі миль не для того, щоб сидіти у якомусь бісовому саду! Вони зможуть сидіти в моєму саду скільки завгодно, коли повернуться. До того ж я на три дні відпустив своїх пілотів. їм треба відпочити.
– До Ніцци завжди можна дістатися літаком французької авіакомпанії, – відповіла Лінда. – Як це робить решта людства. Та й долина Луари тепер забита туристами. Ми навряд чи знайдемо місце в готелі.
– Дозволь уже мені подбати про це, – сказав Хейзен, підвищуючи голос.
– Буде просто ганьба, якщо Леслі й Аллен полетять додому й не побачать мого кубельця в Мужені! – правила своєї Лінда. – Ці готелі їм уже, мабуть, обридли! А мені й поготів! У Франції є не тільки готелі!
– Буде ганьба, якщо вони полетять до Америки й не побачать Вердена, затоки Монт-Сен-Мішель, Руанського собору, печер у Ласко та мільйона інших місць! – голосно промовив Хейзен. – А в них усього два тижні. Господи, ох і вперта ж ти жінка, Ліндо!
– Леслі, Аллене! – обернулася до них Лінда. – А що виберете ви?
Леслі швидко глянула на чоловіка, шукаючи порятунку. Аллен волів би просто залишитися в Парижі й робити те, що досі робив. Але не можна було не зважити на роздратування в голосі Хейзена.
– Я певен, – тактовно промовив Аллен – що Леслі з радістю побувала б у вашому домі, Ліндо. Але знаю, що вона шкодуватиме, коли пропустить нагоду побачити
Леслі подарувала йому вдячну усмішку.
– Тоді вирішено! – задоволено сказав Хейзен. – І досить безглуздих суперечок, Ліндо! Коли я чогось і не люблю, то це сперечатися під час відпочинку. З мене цього й у конторі вистачає!
– А ти коли-небудь програвав у суперечках, Расселе? – лагідно запитала Лінда.
– Ні! – засміявся Хейзен. До нього повернувся добрий настрій.
– Я дуже рада, що не працюю в тебе, – сказала Лінда.
– Я теж. – Він нахилився і поблажливо поцілував їй руку, – Отже, завтра о десятій ранку! Одягатись як у дорогу.
– Леслі, – мовила Лінда, – ви знаєте, що ми зробимо, коли позбудемося цього деспота? Хай він летить своїм літачком до Америки, а ми залишимось і вирушимо до Мужена без нього. А додому повернемось, коли нам заманеться!
– Це було б чудово! – вигукнула Леслі. – Але мені треба додому – пора готуватись до переїзду. Ми повинні бути в Данберрі до десятого вересня. Може, на той рік. Ми цього чекатимемо, правда, Аллене?
– Я вже з нетерпінням чекаю! – відповів Стренд, «Якщо той рік настане», – водночас подумав він.
Він лежав у ліжку й дивився на Леслі, що стояла в нічній сорочці перед дзеркалом і розчісувала коси.
– Гарний був вечір, правда ж? – сказав Аллен.
– Не гарний – прекрасний! – відповіла Леслі – Як, зрештою, і всі вечори. Якби тільки не ота суперечка між Расселом та Ліндою.
Хвилю він лежав мовчки, потім озвався знову:
– Скажи, я не помилився, сказавши, що ти радніше поїхала б на Луару, ніж до Ліндиного маєтку?
– Ні, не помилився, – відповіла Леслі. її рука спокійно, рівномірно піднімалася й опускалась. – Тільки це неправда. Я вже сита екскурсіями. Кілька днів у саду на півдні були б чудовим завершенням нашої подорожі.
– То чого ж ти так і не сказала?!
Леслі тихо засміялася,
– Любий, – мовила вона, – це ж його вільні дні!
Мабуть, у нас справді не було іншого вибору.
– Ані найменшого! – Вона переметала розчісуватись і оглянула себе в дзеркалі. – Тобі не здається, що я виглядаю молодшою, ніж два тижні тому?
– Ніж кілька років тому! – відповів Аллен.
– Я теж так думаю. – Леслі знов почала розчісуватись. – ї все ж таки я хоч краєм ока хотіла б подивитись на Середземне море.
– Ми ще прилетимо до Європи, – сказав він. – І того наступного разу оплатимо свою дорогу самі.
– Наступного разу… – повторила вона замріяно, – Хто знає, чи буде той наступний раз?!
Аллен стривожився, почувши в словах дружини відлуння власних думок. Він невиразно відчував, що цієї ночі обом їм треба якось заспокоїтись, і мало не попросив Леслі лягти сьогодні з ним, щоб він спав, обнявши її. Та Аллен промовчав. Він не знав, чи йому пишатися своєю стриманістю, чи ненавидіти себе за легкодухість. Він заплющив очі й почав засинати під шовковисті звуки, що линули в напівтемній кімнаті з-під гребінця дружини, яка все розчісувала коси…
Коли другого дня о десятій ранку Аллен, Леслі й Лінда Робертс зійшли вниз, їх чекав сюрприз. Хейзен був зі сліпучою блондинкою, яка тримала в руці гарний чорний портфель-дипломат. Одягнена вона була в строгий твідовий костюм, а взута в туфлі на низьких підборах.
