– Це мадам Аркур, – сказав Хейзен. вимовивши прізвище блондинки на французький лад, без початкового «г» і кінцевого «т». – Мадам Аркур із тутешньої контори, вона відвезе нас. Мадам Аркур полетить зі мною до Саудівської Аравії, і перед відльотом нам треба залагодити деякі справи. Не хвилюйтеся, вам не доведеться розмовляти з нею по-французькому. її мати – англійка. – Він говорив поквапно, наче трохи спантеличений несподіваною появою мадам Аркур.
– Коли містер Хейзен знайомить мене з американцями, він щоразу насамперед каже їм це, – мовила, всміхнувшись, жінка. Ділова суворість зникла з її обличчя. Голос вона мала низький, приємний, і, хоча розмовляла з акцентом, він був у неї не такий противний, як у англійців. – Начебто не хоче, щоб люди подумали, ніби він прихильно ставиться до французів!
– Вона юрист, – сказав Хейзен. – Я вдаюся до послуг французьких юристів тільки у крайніх випадках. Отже, речі в машині. То ходімо? – Він рушив разом з мадам Аркур із вестибюля. Решта пішли за ними.
– Це вже куди краще, ніж добряча душа Конрой, чи не так? – прошепотів Аллен.
– Принаймні з косметичного боку, – відказала Леслі.
Біля виходу їх чекав великий чорний «кадилак», і мадам Аркур сіла за кермо. Хейзен сів поруч неї.
– Машину поведе мадам Аркур, – промовив Хейзен. – Сам я не люблю водити, і я вистрибнув би з машини ще до Порт-Сен-Клуз, якби дозволив сісти за кермо Лінді. В Аллена, як я знаю, прав немає, а Леслі для французьких доріг ще надто зелена. Вам там іззаду зручно?
Хоч Хейзен і сказав усім одягтись як у дорогу, сам він був у темному костюмі й білій сорочці із застебнутим комірцем та строгою краваткою. «Цікаво, – подумав Стренд, – а що Хейзен надяг би на похорон?» Хоч у Парижі Аллен і поправився, між його борлаком та коміром сорочки лишалася ще чимала : щілина, і через це він почував себе ніяково.
– Нам тут чудово! – відповів Стренд. – Краще не буває.
Мадам Аркур запустила двигун і рушила. Вела вона майстерно, впевнено; машин на вулицях було небагато.
Ранок видався гарний, сонячний, але не спекотний, і Стренд задоволено відкинувся на сидінні, милуючись паризькими будинками, потім зеленою пагористою місцевістю, що відкрилася їм, коли проминули тунель під Сеною й поїхали на південь.
У Шартрезі зупинились і зайшли до собору. Стренд роздивлявся б тут роками – неквапом, щоб нічого не пропустити, – але Хейзена вочевидь дратував галасливий гурт німецьких туристів. Гід розповідав їм німецькою мовою, і то так гучно, ніби виступав на політичному мітингу.
– Ходімо звідси! – буркнув Хейзен, після того як вони побули там усього хвилин десять. – Я хочу їсти. – Одначе пообідати в Шартрезі відмовився. – Тут гарний собор, але не обід! – І додав, що за півгодини їзди є один чудовий ресторанчик.
Вони смачно пообідали на відкритому повітрі в садку, і Хейзен знову повеселішав, замовив до форелі дві пляшки вина, добродушно пояснивши, чому мадам Аркур не можна пити – їй, мовляв, ще вести машину, а в ній цінний вантаж! Мадам Аркур ввічливо слухала й, на відміну від решти, майже не розмовляла. Вона сиділа тихо, рівно, майже нерухомо, так ніби загальний святковий настрій її зовсім не обходив, адже вона – підлегла, а поруч її господар. Дверцята машини мадам Аркур ретельно замкнула, бо залишила на передньому сидінні свій портфель-дипломат.
Коли Аллен з Леслі верталися позад усіх до машини, Леслі кинула:
– Комедія!
– Яка комедія? – здивовано запитав Аллен.
– А та, яку ламають для нас секретарка з босом! – пояснила Леслі.
– Ох, Леслі!
– Не треба бути детективом, щоб здогадатися, за який бізнес вони візьмуться в долині Луари, перше ніж полетіти до Саудівської Аравії!
– Я цьому не вірю» – мовив Аллен, трохи вражений ворожістю, яку відчув у голосі дружини. – А якщо й так, то це не наше діло.
– Просто я не люблю, коли люди гадають, ніби мене можна отак водити за носа! – сказала Леслі й міцно стулила губи. – Мадам Аркур! Двоє нахаб, ось хто вони такі!
Коли вони нарешті дійшли до машини, Аллен із полегкістю зітхнув. йому не хотілось продовжувати цю розмову.
У готелі всіх п'ятьох оселили на одному поверсі, і Аллен помітив в очах Леслі злісні іскри, коли вона побачила, що їхній номер і Ліндин у одному кінці коридору, а номери Хейзена та мадам Аркур, яка й тут не випускала з рук портфель-дипломат, – у протилежному.
– Як ти гадаєш, що в тому «дипломаті», якого вона скрізь тягає за собою? – спитала Леслі.
– Промислові таємниці, – відповів Аллен. – Рассел казав мені, що веде переговори від імені компанії, яка вкладає гроші у будівництво атомного заводу в Саудівській Аравії.
– А я думаю, то портативний душ! – заявила вона.
– Святий боже, Леслі!
Вона тільки захихотіла й переступила поріг їхнього номера.
Леслі була стримана й холодна до тієї жінки і другого дня, коли вони відвідували Шамбор та Шанонсо. Та якщо Хейзен чи мадам Аркур це й помітили, взнаки ані той, ані та не давали.
Всі п'ятеро стояли в парку й дивилися на галерею Шанонсо, споруджену на кам'яних колонах через річку Шер. І тут Леслі, не приховуючи свого захоплення, сказала Хейзенові:
