Я не розмовляв ні з Леслі, ні з Керолайн, ні з будь-ким. іншим про те, як дівчина поламала носа. Думаю, їй самий хотілося б забути і про це, і про те, що вона збрехала нам. І мені страшно навіть подумати, як повелася б Леслі, коли б знала правду. Я й досі не певен навіть сам за себе. Якби мені трапилося зустріти того хлопця, що побив її, і в руках у мене опинилася смертельна зброя, то, боюся, я б скористався нею».
Рука в Стренда затремтіла, він перестав писати і втупився в останній абзац. Його звичайно рівний почерк раптом перетворився на якісь жахливі карлючки. Аллен поклав ручку й відсахнувся від столу. Час, як він зрозумів, не погамував у ньому майже нестерпної люті, що охопила його в коридорі лікарні, коли Хейзен розповів про те, в чому Керолайн призналася докторові Лейярду.
Джіммі сказав би, що він «перереагував». Батьки й створені для того, щоб «п ер ер сагову в ати». Стренд підвівся й рушив до засклених дверей, які виходили в сад. Переступивши поріг, він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Так він стояв, п'ючи великими ковтками духмяне повітря і шкодував, що не здогадався купити в містечку пляшку віскі.
Потім Аллен глянув на небо. У темряві над головою в нього яскраво сяяли зорі. В кінці саду зійшов молодий місяць. Листя старих дерев шелестіло під вітерцем, відкидаючи миготливі тіні на вкритий росою моріжок на галявині. «Якщо в цьому тихому куточку я забуду минуле, – подумав Стренд, – чи бодай спробую його забути, я зможу знайти тут своє щастя».
Другого дня Аллен устав досить рано й міг би поснідати в їдальні головного корпусу з рештою вчителів, проте йому не хотілося зіставляти всі оті півсотні облич з іменами, які він почув напередодні ввечері. Він пішов до містечка, втішаючись свіжим ранком і милуючись табунцями дітей, що гралися із собаками на газонах перед чепурними будиночками. Стренд купив «Нью-Йорк Таймс», але тільки кинув погляд на заголовки й згорнув газету, вирішивши почитати її потім. Ранок із його сонцем та щедрими обіцянками природи – не той час, щоб читати останні новини. Вечір, коли спадають сутінки й людину мимоволі огортають меланхолійні роздуми про тлін і смерть, – відповідніший час для репортажів із Вашінгтона, Ірану, Москви, Єрусалима та південної півкулі.
Підходячи до Мелсонового корпусу й намагаючись стримувати – з поваги до порад доктора Прінза – свою звичну швидку ходу, Стренд побачив на східцях біля входу величезного чорного чоловіка. («Ні, – промайнуло в Аллена, – це ще юнак, йому не більше вісімнадцяти, хоч він і такий здоровенний!») Юний велетень чемно підвівся.
– Містер Стренд? – запитав він.
– Так.
– Я Александер Роллінз, – сказав хлопець. – Мене приписали до цього корпусу.
Вони подали один одному руки, і Роллінз ніяково всміхнувся.
– Я футболіст і досі ночував з командою в іншому корпусі. Але якщо ви не проти, я б перебрався сюди на день раніше. Кажуть, ніби в день заїзду тут страшенна колотнеча – мами, тата, що понаїдуть разом із дітками, і взагалі…
Він мав густий, чистий голос і вимову, властиву жителям Нової Англії. Стрендові спало на думку, що, може, слід порадити хлопцеві серйозно взятися за спів. Він скаже про це Леслі.
– Я не заперечую, – відказав Стренд. – Ваша кімната номер три на верхньому поверсі. – Адміністратор дав йому список хлопців, які житимуть у корпусі, й розподілив їх за алфавітом по двоє в кімнату, окрім дев'ятого – його мали поселити в кімнатці, куди двоє ліжок не увійшло. Роллінзові випало жити з Ромеро. Адміністратор не сказав Алленові, що Роллінз темношкірий чи, власне, чорний як ніч. – Сподіваюся, вам тут сподобається.
– Я певен, що сподобається, – відповів Роллінз. – Я тут теж новачок. Дістав однорічну футбольну стипендію. Я грав за свою школу в Уотербері, але вчився не найкраще… – Він криво посміхнувся. – І всі мені казали, що не має значення, скільки разів за сезон я рятував команду. Якщо я, мовляв, хочу потрапити в такий заклад, як РІєльський університет, мені не завадить ще рік посидіти над книжками.
– Моя дочка на спортивній стипендії у невеличкому коледжі в Арізоні, – повідомив Стренд і несподівано уперше відчув гордість. – Вона бігає.
– Про мене цього не можна сказати, – мовив Роллінз. – Я захисник. Моє діло блокувати. Здебільшого я просто намагаюся встояти на ногах. – Він засміявся. – Так що ваша дочка випередить мене запросто, тут нема чого й сумніватися. Тепер такі дівчата… – Він похитав головою з кумедним виразом.
– Сподіваюсь, вона теж зробить усе, щоб утриматися на ногах, – сказав Стренд. – По-своєму.
Роллінз подивився на нього серйозним поглядом.
– Я теж сподіваюся, – мовив він. – Гаразд, сер, я більш не забиратиму у вас часу. Після ранкового тренування я перенесу свої речі.
– Я не замикатиму дверей.
– Тривожитись не варто. Тут ніхто нічого не краде.
– Я приїхав із Нью-Йорка, – сказав Стренд. – Там крадуть усі й усе.
