– Бог не сподобив нас, – спокійно відповіла місіс Шіллер. – Та коли довкола ходять на головах чотириста хлопців, про це майже не думаєш. О, трохи не забула! Пильнуйте за контрольним вогником у газовій плиті. Вона стара, й вогник може погаснути. Тоді збирається газ.
– Обіцяю вам стерегти контрольний вогник як зіницю ока!
– У лютому будинок мало не згорів. Те подружжя було дуже, дуже миле, але обоє трохи неуважні. Ви розумієте, про що я кажу.
– Так, розумію. Я, мабуть, і сам трохи неуважний, але моя дружина – то просто взірець пильності!
– Ви тільки скажіть, коли вона приїде, то я назрізаю квітів і поставлю в квартирі. їй буде приємно. Просто диво, що роблять квіти із цим старим будинком! Я принесу трохи дров для каміна. Деякі хлопці тут приробляють – обрубують гілля, спилюють засохлі дерева. А потім пиляють їх на дрова. Ночі стають прохолодні, і вогонь додає затишку. Гаразд, більше вам не заважатиму. Я знаю, у вас багато роботи перед цією навалою. І якщо ви дозволите, то ось що скажу: вам слід скористатися вільним часом і погуляти на свіжому повітрі. Так у вас хоч щоки порожевіють.
Місіс Шіллер говорила скоріше як нянька, що прожила в сім'ї багато років, а не як прибиральниця. Коли вона причинила за собою двері, Аллен відчув: наступного разу він матиме що сказати Леслі на користь цього закладу.
Стренд подивився у дзеркало над каміном. Літня засмага зійшла з його обличчя, і він вирішив, що воно справді трохи зеленкувате. Отож рушив надвір. Він послухається поради місіс Шіллер, пішки прогуляється до містечка, щоб у нього порожевіли щоки, і знайде магазин, де можна купити пляшку віскі.
Ромеро приїхав смерком, після вечері, яку Стренд з'їв у містечку, все ще відкладаючи ту хвилину, коли доведеться перемовитися кількома словами за столом з чоловіками й жінками – своїми колегами. Якби Леслі була тут, вона б уже називала з півдесятка нових знайомих на ім'я і кожному дала б оцінку, яка згодом виявилася б на диво влучною. Аллен не володів таким рідкісним хистом і, складаючи про кого-небудь свою думку, довірявся часу та природному розвитку своїх взаємин із тією людиною. «Це рятує мене, – казав він Леслі, – від прикрих несподіванок».
Стренд стояв на сходах Мелсонового корпусу й милувався зорями. Заходити до порожнього будинку йому не хотілося. І тут він побачив маленьку постать, що несла завелику для неї сумку й простувала через подвір'я від головного корпусу. У світлі ліхтарів, що горіли побіля асфальтових доріжок, Стренд упізнав Ромеро. На ньому був одяг із «Братів Брук» – штани, твідовий піджак, сорочка з краваткою.
– Добрий вечір, Ромеро! – привітався Стренд, коли хлопець підійшов до нього. – А я вже втратив надію побачити тебе тут сьогодні. Що сталося? Ти заблукав?
– Я ніколи не заблукую, – сказав Ромеро, ставлячи свою важку сумку на землю й потираючи плече. – По мене вам не доведеться посилати пошукових загонів. Я зустрів у поїзді дівчину. Вона їхала до Нью-Лондона працювати офіціанткою. Ми розбалакалися. Гарненька така. Виступала десь із стриптизом. Це вона мені так сказала. Ми домовилися вийти й погуляти у Нью-Хейвені. Досі мені ніколи не траплялося зустрічати таких дівчат, отож я подумав, що це, мабуть, остання нагода, більш не буде, і запросив її повечеряти, а тоді ми ходили по Нью-Хейвену. Потім я посадив її на поїзд, а сам сів на автобус. І ось я тут, готовий гризти науку далі. – Він з огидою роззирнувся. – Який мертвий закутень! Вони тут що – відстрілюють усіх; хто з'являється смерком надворі?
– Почекай до завтра! – сказав Стренд. – Треба буде полісмена-регулювальника, щоб пройти до їдальні. Ти вечеряв? У холодильнику що-небудь знайдеться.
– Я не голодний. Але випив би. Ми вже ніде не дістанемо пива?
– Боюся, що ні, – холодно відповів Стренд. Він не згадав про пляшку віскі, яка стояла в цупкому паперовому мішечку в буфеті на кухні. Він купив її в містечку. – Думаю, тут є правило, яке забороняє учням пити.
– Пиво – це випивка? – скептично кинув Ромеро. – Тут що – монастир?
– Це школа для хлопців, – сказав Стренд. – Завваж: я сказав для хлопців. Дай– но я піднесу тобі сумку. Вона здається страшенно важкою. Я проведу тебе до твоєї кімнати. – Він нахилився взяти сумку й ледве її підняв. – Тут що – цегла?
Ромеро ошкірив зуби.
– «Занепад і загибель Римської імперії». Сім томів.
Коли вони підіймалися сходами, по черзі несучи сумку, Стренд сказав:
– Твій сусід по кімнаті вже тут. Крім нього й тебе, до завтра нікого не буде. Він із футбольної команди.
– Треба було мені взяти свою футболку, яку ви так любили, сер, – сказав Ромеро. – Але мій номер уже списали, а футболку поклали в шкільному спортзалі під скло.
– Ось побачиш, Ромеро, – промовив Стренд, – тут від твого гумору не будуть у такому захваті, як у Нью-Йорку.
Піднявшись на другий поверх, вони почули гучну рок-музику.
– Що там у них – диско? – спитав Ромеро. – До речі, як тут дивляться на дівчаток, професоре?
– Не думаю, що твою нову знайому приймуть із розкритими обіймами, – відповів Стренд. – Данберрі влаштовує спільні вечірки з медичною школою. Але це за п'ять миль звідси.
