Полевецький записував десь із півгодини. Потім поставив декілька несуттєвих запитань, що торкались мого життя за кордоном і, нарешті, дійшов до питання, яке, як це я по трьох роках ясно зрозумів, було єдиною причиною мого виклику — моя відповідь на те питання могла уможливити органам НКВС зібрати і скомпонувати матеріал, що послугував би підставою для мого арешту.
— Чи маєте друзів або знайомих, репресованих радянською владою?
— Я вам уже доповів, що моя дружина заарештована.
— А опріч того?
— Не знаю, кого вважати друзями.
— Це люди, яких Ви добре знаєте й з якими підтримуєте стосунки.
— Я знаю в Радянському Союзі дуже багато людей. У зв’язку з роботою знаю декількох відповідальних осіб у радянському апараті.
Як Вам відомо, декотрі з них останнім часом були заарештовані як вороги народу.
— Назвіть тих, кого знаєте.
— П’ятаков, Бухарін, Ратайчик, Пушин, Норкін та інші. Не можу ж я пригадати всіх, з ким зустрічався в різних установах, і я не міг мати щонайменшої гадки про те, що вони виношують контрреволюційні ідеї. Для мене вони були просто начальниками.
— Згадайте тих, з ким мали особисті стосунки.
— Ніхто з моїх близьких друзів не був заарештований.
— Цього не може бути. Ви мусите назвати принаймні декілька прізвищ. Ми знаємо, що ви мали особисті стосунки з ворогами народу. Назвіть їх.
— Знав, зрештою, побіжно кількох іноземців та колишніх іноземців, котрі були заарештовані.
— Хто вони?
— Ганс Штралер, Карол Негер, Лусі Геман, Ервін Андерс. Останнього знав дещо ближче за інших.
Я назвав таким чином ім’я людини, яка мала стати для мене дуже небезпечною. ДПУ послідовно застосовуватиме до неї всілякі засоби тиску, що звичайно вживає непідконтрольна секретна поліція, щоб домогтися зізнань, у яких би вона звинуватила мене як контрреволюціонера, й тим самим дала потрібні формальні підстави для мого арешту.
Полевецький записав імена й задав мені одне чи два питання про те, де й коли вони були заарештовані й чому, та як я про те довідався й так далі. Він з великою старанністю записав мої відповіді й тоді дав підписати протокол. Нарешті підвівся й запропонував мені піти слідом за ним.
Коли ми вийшли з кімнати, він замкнув її на ключ.
— Чекайте в коридорі, доки я повернусь. Я пішов до начальника.
Я став поблизу сходів. Коридором із поспіхом снували гебісти в добре скроєних мундирах, молоді стенографістки, люди в цивільному, мабуть, таємні агенти, урядовці чи представники радянських органів. Знов і знов конвоїри вели на допити в’язнів. Їхні обличчя були бліді й схудлі, їхній одяг пом’ятий. По важкій ході було видно, що вони зацьковані та виснажені, а їхні згаслі очі свідчили про відсутність будь-яких надій. Але я був занадто стурбований своєю власною долею, щоб приділяти багато уваги цим людям. Чи вирішиться вона зараз на нараді Полевецького з його начальником? Нарада тривала довго. Мабуть, формальності вимагали багато часу. Адже без згоди прокурора ніхто не може бути заарештований, а саме для отримання цієї згоди й потрібне виконання деяких формальностей. Можливо, вони якраз готують необхідні звинувачувальні матеріали, щоб оформити від імені НКВС і санкціонувати в прокурора постанову про мій арешт? Накинуться потім на мене солдати, заберуть мою краватку, пояс, ножик та шнурки й спровадять до камери. І через декілька тижнів я матиму такий самий вигляд, як і оці нещасні, яких проводили повз мене. Ось один із них із солдатом попереду з’явився в коридорі й попростував до сходів. Солдат затримався на хвилину над сходами, заклацав пальцями й прислухався. Я вже декілька разів спостерігав цю процедуру. Тим часом у відповідь вдалині пролунало таке ж саме клацання. Тієї ж самої миті солдат видав своєму підопічному наказ: «До стіни!» В’язень повернув своє обличчя до стіни. Через деякий час інший конвоїр піднявся східцями зі своїм в’язнем — геркулесової будови чоловіком у формі офіцера Червоної армії. Неможливо було встановити його звання, бо відзнаки були зірвані з його одягу. Його крок ще був стройовим, обличчя засмагле й голова ще не пострижена. Мабуть, був щойно заарештований. Подумалось: «Чи й він по декількох тижнях стане таким, як і інші?» Коли обидва пройшли, перший солдат рушив зі своїм підопічним униз. Я зрозумів, що в’язні не повинні бачити один одного.
Але ж я ще вільний? У мене ще є час, я можу спуститись сходами вниз до дверей і вийти на вулицю. Але ж вартовий, напевне, не випустить мене без дозволу Полевецького. Я тримав у своїх руках перепустку й розглядав її зблизька. Можу ж я зробити підпис сам? Адже через браму проходять щогодини сотні людей. Вартовий, що явно був із селян, не міг пам’ятати підписів усіх начальників, які мають право підписувати перепустки. Таких було в будинку десь близько сотні. Він, напевне, дозволить мені вийти. А що як до підпису потрібно ще й печатку? Все одно треба спробувати. Що я втрачу?
Але що потім? Іти додому? Через годину прийдуть і заберуть.
