Поїхати до Москви й там заховатися? Але хто захоче дати мені притулок? Усі мої приятелі відомі ДПУ, мене в них шукатимуть. Не можу ж я наражати друзів на небезпеку. Ні, мені нема де заховатись, бо кожен негайно видасть мене, в тому числі й ті, хто мені співчуватиме. Великий страх кидав свою тінь навіть на найвідважніших.
Адже кожен, до кого я звернуся з проханням про притулок, може подумати, що це провокація ДПУ. Отже, сховатися всередині країни неможливо, лишається тільки втеча за кордон. Але це вдавалося лише в одному випадку на мільйон спроб. Сама лише моя поява біля кордону означатиме негайний арешт.
Згодом прийшла думка поїхати до Москви й віддатися під опіку австрійського посла. Але тут же я відхилив цю свою ідею і навіть засоромився її. Радянські люди, комуністи, погодяться радше загинути, аніж дозволити собі рятуватися за допомогою капіталістичних урядів.
Але чи не є то чистим божевіллям? Навіщо мене арештовувати?
За те, що я в глибині душі ненавидів тиранію Сталіна над партією за цілковиту ліквідацію свободи не лише в країні пануючого класу, але й у пануючій партії? Але ж вони не могли знати моїх думок. Ніде й ні з ким я про це відверто не говорив, навіть з найближчими приятелями. Навіщо їм мене арештовувати? Але ж опинився за гратами Штралер, який, певно, не був гіршою за мене радянською людиною.
Чи, може, зізнався після кількох місяців арешту, що є агентом гестапо? У всякому разі представник НКВС заявив про це на загальних зборах Вуглехімічного інституту, а це гебісти чинять лише тоді, коли мають у руках підписані зізнання своїх жертв. «Як то все в лихої години робиться? Штралер, я впевнений, ніколи не був агентом гестапо, у чім я з легкістю можу поручитися своєю головою. Чому ж він підписав такі зізнання? Чи його до того примусили? Але навіщо?» Штралер був вірною радянською людиною й гарним інженером.
Країна потребувала таких людей. Навіть у глибині своєї душі він не мав нічого проти вождя партії. Був далекий від політики, кохався у своїй роботі і дбав лише про неї. Люди такого складу в усіх країнах є опорою держави. Навіщо його заарештовувати? Навіщо його змусили підписати, що він шпигун? Напевне, людей, яких звинувачували у великих процесах, також якимсь чином примушували до зізнань невідомими засобами, але ж то було зведення рахунків між великими людьми. Там ішлося про захист диктатора від імовірного, хоч і неправдоподібного замаху. Але Штралер та інші мої знайомі, яких арештували, та й сам я є малими людьми. Я був ще так-сяк людиною політичною, цінував волю й замислювався над тим, чому революція знищила свободу самих революціонерів, як і свободу старих класів.
Але ж Штралер та інші не сягали в думках так далеко. Виконували свою роботу та турбувалися про свої родини. Тож навіщо їх арештовано? Чи й мене змусять до складання неправдивих зізнань? Чи й я зламаюсь по кількох тижнях і підпишу все, чого вони зажадають?
Але, може, то все є поганим сном? Мабуть, вони просто перевіряють людей на лояльність і відпускають, коли встановлять невинуватість? Не можуть же вони бути настільки божевільними, щоб нищити власних людей?
Ці й подібні думки товклися в моїй голові протягом двох годин, доки я чекав Полевецького. Нарешті я побачив його, що йшов до мене швидким кроком. Він тримав у руках теку з паперами. Йдучи, Полевецький якось дуже вже понуро тримав голову. Мені навіть здалося, що обличчя його потемніло, й мене охопила тривога. Я намагався погамувати її. Що б там не було, а я маю триматися спокійно. Він відімкнув двері свого кабінету й промовив: «Заходьте й сідайте».
Полевецький ретельно склав папери, сів у своє крісло й деякий час мовчки дивився на мене. Згодом почав піднесеним тоном:
— Ми вимагаємо від вас негайно скласти повне зізнання у вашій диверсійній діяльності на території Радянського Союзу.
Він ще не встиг скінчити, а я вже думав про те, що маю робити.
Зірватися з місця й учинити скандал, чи вести себе спокійно? Або якщо зреагувати спокійно на таке нечуване звинувачення, то це може бути сприйнято як визнання вини? Я вирішив вибрати середину.
— Не розумію, про що йдеться. Що ви маєте на увазі?
— Ви прибули до нашої країни з завданням організувати підпільну діяльність. Ми спостерігаємо за вашою брудною роботою вже багато років, а зараз даємо вам шанс. Зізнавайтеся в усьому, видавайте своїх агентів і переходьте на наш бік.
— Ви не маєте права розмовляти зі мною таким тоном!
— Нам краще знати, як з вами розмовляти і що з вами робити.
Давайте інформацію, яку ми від вас вимагаємо.
— Я вам ніякий не контрреволюціонер. Навпаки, я лояльно працюю й допомагаю будувати соціалізм.
— Ми поговоримо про вашу роботу пізніше. Ви посилаєтесь на успіхи в роботі для маскування своїх брудних злочинів проти радянської держави.
— Товаришу Полевецький… — Я вам не товариш.
— А як до вас звертатися?
— Для вас я громадянин слідчий.
— Хіба я вже під слідством чи заарештований?
— Ще ні. Але це залежатиме від результату нашої розмови. Пропоную вам останню можливість. Переходьте на наш бік і працюйте з нами. Це вам зовсім не зашкодить.
