Був уже вечір, коли я прокинувся. У пам’яті відразу постали події минулого дня, і я знову відчув біль у серці. Зусиллям волі опанував тривогу й почав розмірковувати над своїм становищем. Мені важко було щось вирішити самому, не маючи змоги когось запитати або з кимось порадитись.
Я відчув, що мушу негайно повідомити про те, що трапилось, мого зведеного брата та тещу, які жили в Москві. Але ж я не можу поїхати до них. Моя поїздка сприйметься як спроба втечі, і тоді я буду заарештований. Мої телефони, напевно, прослуховуються, а листи перечитуються. Я також не можу передати листа ким-небудь, оскільки він може потрапити в недобрі руки, і тоді я знов-таки буду заарештований та ще й звинувачений у розголошенні державних таємниць. Зрештою, я вийшов на вулицю й пішов прогулятись невеликим сквериком на території інституту. Була холодна зоряна ніч, і сніг скрипів у мене під ногами. Я сів на лаву, з якої було видно далекі сільські обрії, і дивився, як за декілька кілометрів у полі світив ліхтарями працюючий трактор.
Поки я сидів та думав над тим, що маю робити, в голову мені прийшла гарна думка. Я зголошуся добровольцем до Іспанії. Комінтерн якраз набирає туди людей. Навряд чи ДПУ наважиться перешкодити мені приєднатися до республіканських сил чи звинуватити у втечі. Щоправда, я ніколи не проходив ніякої військової підготовки, але ж був фізично здоровим, а як інженера мене неважко буде навчити користуватись сучасною зброєю. Момент був саме підходящий.
Великі держави прийняли в Лондоні постанову про те, щоб припинити постачання до Іспанії зброї та добровольців, і Комінтерн поспішав надіслати туди якомога більше людей ще до того, як розпочнеться блокада.
Я підвівся й пішов до клубу, де побачив багато колег. Але я був такий безпорадний, що вважав неможливим встрявати в розмови.
Я вслухався в балачки, але мої думки були далеко, і вони знов крутились навколо подій минулого дня. Я пішов додому, щоб прийняти чогось снотворного.
Уранці я поїхав на будівельний майданчик, де енергійно взявся за роботу. Думав про те, що коли все йтиме нормально, то вже через місяць зможу полишити своєму наступникові закінчене будівництво, а сам покину країну. Я ще раз розглянув проект, визначив терміни закінчення будівельних та монтажних робіт, обговорив з бухгалтером потреби в кредитах на перший квартал і запропонував йому терміново підготувати проміжний звіт. Потім я оглянув будівельний майданчик. Ще раз подивився на коксові батареї за річкою, привітав себе з закінченням будівництва житлових приміщень і пішов до кріогенної станції, головна будова якої була вже майже засклена. Станція набула привабливого вигляду. Все вийшло дуже добре.
А перший проект був огидний. Я його не прийняв і, незважаючи на загальний опір, попросив молодого архітектора переробити проект з урахуванням моїх побажань. Перший варіант із великою кількістю малих вікон дуже нагадував текстильну фабрику дев’ятнадцятого століття. Тепер, як це загальновизнано, кріогенна станція стала однією з найкращих промислових споруд на Харківщині. Дивлячись на неї, я щиро радів.
Я пройшовся залою й на хвилинку зупинився біля двох потужних кріогенних установок. Отвір внизу було відчинено, і я бачив, що хтось із лампою був усередині. Я гукнув, і в отворі з’явилася жінка. То була Ганна Миколаївна Сергеєва, запилена й забруднена, в шкіряних штанях та шкіряній куртці. Вигляд її трохи забрудненого обличчя контрастував з гарною зачіскою і красивими руками.
— Що ви тут робите, Ганно Миколаївно? — запитав я з подивом.
— Я не зовсім зрозуміла за кресленнями конструкцію кріогенної машини, тому вирішила вивчити її під час монтажу. Ви ж знаєте, що я часто тут буваю.
Ганна Миколаївна була аспіранткою, яка прийшла до нас шість місяців тому. Мені імпонувала її розважлива, інтелігентна та вишукана манера вести розмову, і я свого часу використав увесь свій вплив на те, щоб вона залишилась у нас працювати.
Вона закінчила технологічний інститут. Після закінчення навчання молоді інженери, звичайно, проходять виробничу практику на великих заводах. Тільки після декількох років такої практики вони отримували можливість відвідувати наукові інститути, якщо мали нахил до наукової роботи, і вступати до аспірантури. Ганна Миколаївна мала такий нахил, але перед самим випуском Народний комісаріат дав їй разом з іншими студентами її групи призначення на Горлівський азотний завод, що в Донбасі. Вона приходила до мене прощатися, і мені було шкода розлучатися з талановитою і розважливою дівчиною.
— Зачекайте, Ганно Миколаївно. Я спробую щось зробити для вас. Можливо, вам не доведеться їхати до Горлівки.
Я написав листа до Наркомату й представив випадок як винятковий. Через три тижні прийшов лист із Москви про те, що вона може вчитися в нас в аспірантурі. Коли я показав їй того листа, вона не промовила жодного слова, але з потиску її руки я зрозумів, якою вона була щасливою. Для молодої людини з науковими амбіціями робота в нас була дуже перспективною.
