Скоро вона стала кращою серед наших практикантів. Вона ніколи не цуралась ніякої роботи і хоч не була ні комсомолкою, ні членом партії, була прикладом сумлінного виконання своїх виробничих і громадських обов’язків. Якось виникла потреба прочитати курс лекцій для найбільш здібних наших робітників. Ганна Миколаївна взялася за цю роботу і впоралася з нею блискуче. Молода й інтелігентна дівчина стала дуже популярною серед робітників, які прослухали її курс. Якось вона прийшла до мене.
— Олександре Семеновичу, — сказала вона, — мені сплачено лише по два карбованці за годину лекцій на курсах. Здається, що це мало.
Я був здивований. Платня дійсно була ганебно малою. Та робота не була нормованою, і я й досі не знаю, хто поклав їй таку мізерну платню.
— Яку оплату ви вважали б достатньою?
— Та хоч би карбованців по п’ять.
— Добре, я згоден. Передайте моє рішення головному бухгалтерові й нехай він усе залагодить заднім числом.
Мені імпонував її спокійний та розважливий підхід до розв’язання питання про підвищення платні. Вона знала свої обов’язки, але й стежила за своєю платнею. Дуже часто бралася за роботу, яка взагалі не оплачувалась, але ніколи не шукала незароблених матеріальних переваг. За добре зроблену роботу домагалася відповідної винагороди без церемоній і недоречного сорому.
Я думав про це все в той час, як вона вилізала з колодязя. «Молоді люди, подібні їй, є найбільшим скарбом радянського суспільства, — думав я. — Вони рідко беруть участь у політичних дискусіях, але цілком підтримують курс соціалістичного будівництва. Вони поставили свій розум, свої здібності на службу великій і прогресивній ідеї й були щасливими з того, хоча були набагато біднішими за своїх ровесників у Західній Європі, і багато здобутків цивілізації були їм просто невідомі. Чи не бракуватиме мені таких людей, коли покину цей край назавжди? Чи колись ще їх побачу? Чи ще колись сюди повернуся?» Я продовжив обхід станції вже в супроводі Ганни Миколаївни.
— Як ви думаєте, коли ми завершимо, Олександре Семеновичу? — запитала вона.
— Якщо все йтиме добре, то, гадаю, що за два або три місяці.
— Чи ви радієте з того, Олександре Семеновичу?
— Звичайно, а ви?
— Якщо чесно, то дуже, хоча мало що для цього зробила. Але я радію від того, що почнеться нова цікава робота.
— Ви вважаєте, що робота тут буде цікавішою, ніж деінде?
— Не можу собі уявити кращого місця, ніж тут. Мої друзі іноді приїздять з Донбасу до Харкова й розповідають, що вони незадоволені своєю роботою. Вони кажуть, що через рік після відкриття заводу, коли всі неполадки будуть ліквідовані, робота стане занадто монотонною. Робити одні й ті ж аналізи, знов і знов перевіряти якість продукції — це не для мене. Тут же можна не лише дізнатися про щось нове, але й самій щось винайти. Та й працюємо ми дуже дружно, у нас немає ніяких інтриг.
— Ви так гадаєте, Ганно Миколаївно?
— Ви самі це добре знаєте, Олександре Семеновичу. Я з нетерпінням чекаю, коли кріогенна станція запрацює, і найбільше радію з того, що коли все буде готове, до нас приїдуть працювати найкращі люди. Ви запросите до нас працювати іноземних учених, Олександре Семеновичу?
— Не думаю, що хтось захоче до нас приїхати. Зараз не той час.
— Але чому? Попри все, вони мають набагато більший за нас досвід. А хіба нема таких, які хочуть чесно працювати з нами?
— Іноземних учених уже більше не будуть запрошувати на роботу до Радянського Союзу, Ганно Миколаївно. В усякому разі, я особисто уже не зможу організовувати такі запрошення.
— А чому, Олександре Семеновичу? Ви говорите якось дивно сьогодні.
— Ганно Миколаївно, якщо ви пообіцяєте мовчати, я вам дещо скажу. Коли буде закінчено будівництво й станція почне працювати, мене вже тут не буде.
— Чому? Ви хочете нас покинути?
— Це не зовсім так. Я буду відряджений на іншу роботу.
— Але ж це неймовірно, Олександре Семеновичу. Відрядити вас напередодні закінчення роботи, якій передували три роки подолання труднощів?
— У мене немає вибору.
— Олександре Семеновичу, я не знаю, чим ви керуєтесь і з яких причин керівництво хоче вас відкликати, але мені здається протиприродним, що це робиться зараз. Усі наші люди покладають великі надії на запуск станції, тому що вони вірять вам. Я дуже добре знаю настрої як робітників, так і інженерів та техніків. Усі вони думають однаково.
— Дякую за приємні слова, Ганно Миколаївно, але це не вплине на моє рішення та на рішення моїх зверхників. Та я маю сподівання, що колись повернуся сюди й побачу, як тут ітимуть справи.
Вона подала мені руку.
— Олександре Семеновичу, я не знаю про причини вашого рішення, але відчуваю: щось негаразд, коли ви покидаєте нас саме зараз. Ми малі люди й нездатні вплинути на перебіг подій. В усякому разі, я дуже вдячна вам за те, що домогли мені потрапити сюди.
— Прощавайте, Ганно Миколаївно.
Здається, вона зрозуміла, що саме зі мною має статится і шукала обережного способу висловити мені свою симпатію та співчуття.
