— Мені буде важко без тебе, Олександре Семеновичу. Я не переконаний, що справлюсь.
— Нічого не вдієш, Петре.
— У такому разі приходь до мене о другій.
Після полудня ми з Комаровим зачинилися в його кабінеті. Він попросив секретарку нікого не впускати й не турбувати нас. Ми переглянули плани закінчення будівництва та запуску станції. Комаров занотував собі всі мої зауваження, підкреслив особливо важливі моменти й пізніше продиктував усе секретарці. Розмова тривала три години й забрала всю нашу увагу. То було добре, бо я забув про те, що чекало на мене вночі. Але коли десь о п’ятій після полудня ми підвелися, зовсім виснажені, страх знов повернувся до мене. Ми поїхали додому разом із Комаровим. Я не міг говорити, бо думав увесь час про одне й те ж. При прощанні Комаров потис мені руку міцніше, ніж звичайно. Мабуть, він теж відчув, що зі мною щось негаразд.
Тільки-но я зайшов до квартири, витримка полишила мене. Я не міг нічого робити до ладу. Безцільно тинявся з кімнати в кімнату, починав переглядати якісь папери й тут же полишав їх. Пробував їсти й намагався сховатися від дійсності за читанням Толстого. Але цього разу я не міг зрозуміти жодного слова. Потім вийшов із дому й пішов вулицею Чайковського вздовж німецького цвинтаря, де було відкрите місце, і я сподівався заспокоїтися. Згодом, вийшовши на білгородський шлях, я в швидкому темпі пройшов три кілометри аж до колонії безпритульних імені Максима Горького, після чого повернув до інституту. Весь цей час не покидала мене думка про наступну ніч. Що вони робитимуть зі мною? Чи піддадуть мене катуванню?
Чи затримають?
Я пішов до інституту, але був настільки безпорадний, що відразу ж повернувся додому. Приліг на канапу, але про сон не могло бути й мови. Тоді я вирішив упорядкувати свої фінансові справи й дати Марселю право розпоряджатися моїми грішми, але виявився нездатним зосередитись і на цьому. Суцільний розпач заволодів мною.
Я не міг думати, не міг прийняти якесь рішення або щось зробити.
Проглянув наказ Народного комісаріату, в якому мені висловлювалась подяка за 1933 рік, а також усі інші подяки, які будь-коли отримував. Мені почало здаватися, що коли вони довідаються про те, як добре я працював, це зробить їх більш поблажливими. Мій лихоманковий стан не залишився непоміченим Марселем і Оленою. Нарешті, вона підійшла до мене й обняла.
— Що буде з нами, Олександре Семеновичу? — запитала вона. — Я дуже люблю тебе.
— Я не знаю, моя люба. Здається, я приречений.
Вона почала плакати.
Але чим ближче наближався призначений час, тим спокійнішим я ставав. Як би там не було, а ніч я маю витримати. Вибору в мене немає.
…Полевецький відсунув папери, як тільки я зайшов. Здавалось, що він був у доброму гуморі.
— Це Ви, Олександре Семеновичу? Вітаю.
— Добрий день, громадянине слідчий.
— Сідайте, Олександре Семеновичу. Сподіваюсь, що ви добре подумали.
— Мені не було над чим думати.
— Що ви хочете цим сказати?
— Тільки те, що мені нема чого додати до того, що я вам уже сказав.
— Олександре Семеновичу, здається, ви все-таки не розумієте ситуації. Ви маєте нас за своїх ворогів, а ми хочемо вам допомогти.
Ми зібрали досить матеріалу, щоб вас заарештувати, але ми цього не зробили. Ми не вважаємо, що ви є заклятим ворогом радянської влади. Ви людина, яка збилася на манівці, а ми хочемо допомогти вам вийти на прямий шлях. Від вас залежить прийняти цю допомогу чи ні.
— Громадянине Полевецький, з першої хвилини я нічого не розумів із того, що ви мені казали та й зараз не розумію. Я просто не збагну, чого ви від мене хочете. Якщо ви вважаєте, що маєте проти мене досить свідчень, то познайомте мене з ними. Запитайте, якщо вам щось неясно, я дам вичерпну відповідь. Я певен, що розвію всі ваші підозри, бо ніколи не займав позиції ворожої до радянської влади.
— Слухайте, Олександре Семеновичу, чи не думаєте ви, що хтось дозволив би мені розмовляти з вами, шановним громадянином, інженером, науковим працівником так, як це мало місце позавчора, якби я не мав он у тих паперах незаперечних доказів вашої провини?
— Тоді скажіть мені нарешті, що ви маєте на увазі? В чому конкретно мене звинувачуєте?
— Ви були в контакті з нашими ворогами, ви отримували їхні вказівки й виконували їх, ви також вербували інших для виконання диверсійних робіт.
— Це дуже загальні твердження. Скажіть конкретно, що я вчинив або збирався вчинити і дайте мені докази.
— Документи, які підтверджують вашу провину, є таємницею слідства, доки ви на волі. Після арешту ви побачите весь матеріал.
Але сподіваюсь, що скоро ви самі зізнаєтесь, і справа до арешту не дійде.
— Громадянине Полевецький, в десятий раз кажу вам, що я не винен. Ви не вірите мені, то дайте можливість довести мою невинуватість. Але якщо матеріали слідства є таємницею, то я нічого не можу вдіяти. Не можу ж я боронитись проти звинувачень, яких не знаю.
