В останні роки дійшло до того, що будь-які прояви шляхетності, безкорисливості та самопожертви викликали щонайгірші підозри. Розуміли й поважали іноземного спеціаліста, котрий вимагав підвищення платні за свою роботу та ще й в іноземній валюті. Чим більше такий спеціаліст вимагав грошей та поліпшення житлових умов, тим більшої поваги заслуговував він в очах ДПУ. Натомість талановитий інженер, який нехтував тими привілеями, викликав підозру.
А тим часом Марсель сидів переді мною з дуже сумним виглядом і намагався мене розрадити.
— Послухай, Алексе, невдовзі це все скінчиться. Не може так бути вічно. Ти також маєш потурбуватися про здобуття радянського громадянства. І тоді всяка недовіра до тебе припиниться.
— Але ж, Марселю, ідуть безперервні арешти радянських громадян. Кожного разу, коли я приїжджав до наркомату в Москві, я помічав відсутність багатьох людей. За останні три місяці зникла чверть цілого апарату.
— Якщо вони невинуваті, то повернуться, бо потрібні на роботі.
— Вони помічають брак потрібних людей занадто пізно. Зараз виробництво ще працює за інерцією. Не так добре, як раніше, але працює.
Що ж до наукових інститутів, то там справи йдуть набагато гірше.
Ми ще довго розмовляли, але подумки я був далеко. Думав лише про одне: що маю робити? Яким чином вирватися з пастки, в яку потрапив? Чи залишатися бездіяльним і з відкритими очима чекати своєї загибелі? Але ж я ще на волі й маю можливість апелювати до партії, до різних інстанцій у Москві. Перш за все, я не винний.
І якщо харківське ДПУ помітить, що високі інстанції цікавляться моєю долею, вони будуть більш обережні.
У 1935 році, коли до влади в інституті прийшов Давидович і звинуватив мене в тому, що я очолюю антирадянську групу, я також був у тяжкій ситуації. Але ж тоді ми боролися й перемогли. Їздили до Центрального комітету в Москву. Давидовича було усунуто, з Англії повернуто Лейпунського й призначено директором інституту. Але зараз ситуація була іншою. Гасло «революційної пильності» було офіційним, і після великих показових процесів тисячі людей пішли до в’язниць. Становище не полишало місця для ілюзій. П’ятаков, Муралов, Бухарін, Каменєв, Зінов’єв були агентами іноземних держав не більше ніж я, але ж усі вони були знищені. То чому я маю сподіватися на щось інше?
Тієї ночі я не міг заснути. Все думав про те, що маю чинити.
Один шлях був завжди переді мною відкритий, але я не хотів на нього ставати й не брав його до уваги. Незважаючи на те, що я до глибини душі був розчарований перебігом революції та давно втратив свою віру в партію, я не вважав за можливе віддатися під захист свого посольства. Це було б для мене моральним самогубством. Саму думку про це я негайно відкидав, як тільки вона з’являлася. Міг би, однак, поїхати до Москви й поговорити про свої справи з приятелем у комісії партійного контролю. Була то людина справедлива й дуже впливова. Хоч я й дав підписку, але ж комісія партійного контролю є найвищим партійним органом у країні, і їй можна про все розповідати. Чи зможе мені ще хтось допомогти? Може, порадитися з Лейпунським? Перелякається, але допоможе.
Нарешті, вранці я прийняв рішення поговорити з Лейпунським.
Олександр Ілліч Лейпунський був єдиним із радянських людей, кого я одразу полюбив. Він випромінював чарівність, якій ніхто не міг протистояти. На той час було йому 33 роки. Середнього зросту, стрункий, з блакитними ясними очима й чорним волоссям. Його міцна статура свідчила про пролетарське походження. Він був найталановитішим серед молодих фізиків Радянського Союзу й знаходився на межі двох поколінь. Усі провідні фізики Радянського Союзу походили з царської інтелігенції, але вони чесно перейшли на бік радянської влади й самовіддано працювали над виконанням державних замовлень. Партія, однак, не мала їх за своїх. Вона вирішила створити свою пролетарську інтелігенцію і довірити їй керівництво культурним та науковим життям країни. Щороку до наукових інститутів приходили аспіранти, які пройшли промислову практику. Вони закінчували робітничі факультети, пізніше університети й поставали перед завданням стати науковцями. Не завжди найбільш талановиті відбиралися таким шляхом. Але партія вірила, що якщо вона посилатиме багато молодих пролетарів до вищої школи та в наукові інститути, то справжні таланти рано чи пізно проявлять себе.
Але поки що минуло мало часу, і фізики пролетарського походження, які могли б хоч трохи прирівнятися до вчених старої школи, ще не з’явилися. Лейпунський стояв на межі між двома віковими групами. Він походив з молодого покоління, яке здобувало освіту вже в радянські часи, але мав такий широкий науковий світогляд, якого молодь не знала. Був він пролетарського походження в радянському сенсі цього слова, його батько був робітником і будував шляхи.
Сам Лейпунський три роки працював на фабриці в провінції.
