Він зміг приготуватися до навчання, вступив до комсомолу та партії й був направлений до фізичного інституту в Ленінграді, яким керував професор Йоффе. У 1929 році уряд України прийняв постанову про створення в Харкові подібного інституту. Майже всіх фізиків було набрано в Ленінграді, цьому старому центрі російської науки.
Директором було призначено представника старої школи Івана Васильовича Обреїмова. Молодий комуніст Лейпунський повинен був йому допомагати як «червоний директор». Керівництво інститутом поступово перейшло до його рук. Йому в той час було лише двадцять шість, але всі визнавали його незаперечний авторитет. Він легко, часто з усмішкою на вустах, залагоджував складні адміністративні справи. Довіряв людям, з якими працював, і ця довіра їх окриляла.
Не було в ньому нічого від наукового бюрократа. На початку свого існування інститут мав незначний адміністративний апарат, який виконував доручення науковців, не дуже дбаючи про ієрархію.
Лейпунський був дуже скромним у житті. У 1931 році я поїхав разом із ним до Москви отримувати дозвіл на видання фізичного журналу. Хоч я пробув на той час у Радянському Союзі всього декілька тижнів, ми встигли порозумітися дуже добре. У цей час заробітна плата комуністів обмежувалася так званим партмаксимумом, який не дозволяв отримувати більше, ніж 250 карбованців на місяць. Але ціни були високими, і це була дуже низька заробітна плата. Перед від’їздом я помітив, що черевики Лейпунького мають занадто великі дірки. Я сказав йому: «Олександре Іллічу, не можна так їхати до Москви та ще й до Народного комісаріату». На що він відповів: «Не маю інших. А купити нові зараз дуже дорого. Походжу в цих, улітку в нас майже немає дощів».
Лейпунський духовно теж знаходився поміж двох генерацій.
Він був далекий як від рафінованої інтелігенції старої школи, так і від примітизованої радянської. Він був дуже стриманим чоловіком, багато не говорив, але дуже уважно слухав, і було видно, що він усе розуміє. У розмові був настільки уважним, що співбесідникові, якщо навіть він говорив сам, завжди здавалося, що він брав участь у дискусії.
Він тепло привітався.
— У чім річ, Алексе? Щось негаразд?
— Боюсь, що так. Органи переконані, що я шпигун.
— Господи, як вам таке могло прийти в голову?
— Я маю підстави так казати, Олександре Іллічу. Я хочу ваc повідомити про те, про що повинен мовчати. Але я потребую поради. Можливо, ви зможете мені чимось допомогти. В неділю мене було викликано до ДПУ. Там спершу від мене зажадали біографічних даних, а потім оголосили, що я іноземний агент, який керує диверсійною роботою. З того часу я був у них уже тричі. Вони чекають від мене зізнань, погрожують арештом, але не кажуть конкретно, у чому мене звинувачують. Я змушений був дати підписку про мовчання. Але не зміг утриматися й ось тепер вам про все розповідаю.
Я виклав йому всі подробиці допитів. Він вислухав мене з увагою й був явно стурбованим. Потім промовив:
— Це погано. Погано те, що вони говорили з вами про все відкрито.
— Але що маю робити, Олександре Іллічу? Я не можу довести своєї невинуватості, бо вони не кажуть, у чому моя вина. На моєму минулому немає жодної темної плями. Здається, ці люди знають усе, і я не розумію, як вони можуть вірити в те, що я ворог Радянського Союзу? Той, хто в глибині серця є ворогом, ніколи не працюватиме з такою віддачею. Ця країна дала мені все. Молодий інженер у капіталістичній країні не досяг би так швидко того службового становища, яке я зараз маю. Тож навіщо я мав би стати ворогом?
Лейпунський не відповідав нічого, але я бачив, що він тяжко замислився. Його ліва брова була вища за праву, а коли він замислювався, вона підіймалась ще вище. Дивився в підлогу, і я відчував, що він шукає вихід із становища, що склалося.
— Олексанре Іллічу, — продовжив я, — якби ви тільки знали, як вони зі мною розмовляли і що то за люди. Я завжди гадав, що в тому апараті засідають найкращі революціонери, але те, з чим я зіткнувся, було чистою інквізицією. Вони не хотіли слухати, що я їм казав.
Вони не вірили мені й ніколи не повірять. Їхня робота в тому й полягає, щоб не вірити тому, що говорять люди. Не можу повірити, що я був серед радянських людей. Це найтемніше середньовіччя.
Напруження останніх днів раптом прорвалася, і я вибухнув плачем. Я дивився на Сашка Лейпунського, який був молодшим від мене на декілька років, так, немов порятунок мав прийти тільки від нього.
У цей час хтось постукав у двері й до кабінету зайшов касир інституту Пантелєєв. Він приніс директорові на підпис якісь документи й подивився на мене з явним подивом, бо помітив стан, у якому я перебував.
Лейпунський підписав папери, і Пантелєєв вийшов. Сашко роздумував ще декілька хвилин, а потім звернувся до мене:
— Алексе, навіщо ви все це мені розповіли? Чим я можу вам допомогти?
— Не знаю, Сашко, але сам я більше не міг того витримати. Тепер мені трохи полегшало.
— Але ж я мушу про нашу розмову доповісти.
— Навіщо? Ніхто ж про цю розмову не розкаже, бо ніхто про неї не дізнається.
