Відчувалось, що вся нелюдська енергія цього чоловіка повністю витрачається на роботу й задоволення від результатів цієї роботи повністю винагороджує його за неучасть у політичній діяльності, що було наслідком колишньої належності до опозиції. Дійсний Народний комісар Георгій Костянтинович Орджонікідзе займався лише людьми, П’ятаков мав справу з технікою. Орджонікідзе всі любили, він був для всіх добрим, хоч і суворим батьком. Він часто розпікав своїх інженерів, директорів і навіть робітників, але кожен знав, що за його жорстким тоном ховається добре серце. П’ятакова, навпаки, боялись і поважали. Він був мозком усієї величезної організації. І цю людину підсудні на Кемерівському процесі звинуватили в тому, що вона надіслала своїх інженерів до невеликої копальні Центрального Сибіру з метою псувати вентиляцію й тим самим труїти робітників.
Чи Вишинський справді вважав, що знайдеться хоч один розважливий чоловік, який сприйме те всерйоз? Що отруєння декількох шахтарів у далекім Сибіру було засобом повалити уряд величезної країни? Чи можна було людині калібру П’ятакова приписувати таку фантастичну дурницю, хоч би він навіть щось і замислив проти радянської влади? П’ятакова заарештували в серпні 1936 року. Його відсутність деякий час пояснювалася в комісаріаті то відпусткою, то відрядженням на Урал. Але невдовзі правда стала відомою. Кожен намагався якось ущипнути лева, що був уже за ґратами. Пам’ятаю конференцію наукових працівників за участю Орджонікідзе. Директор одного з наукових інститутів, який уже довідався про падіння П’ятакова, почав його люто лаяти. Старий Орджонікідзе підвівся з місця й холодно перервав доповідача: «Легко нападати на людину, яка не може себе захистити. Зачекайте, доки Юрій Леонідович повернеться».
На той час П’ятаков уже, напевно, підписав у в’язницях ДПУ протоколи, в яких зізнавався в найстрашніших злочинах проти держави, а Орджонікідзе брав його під свій захист. Але те міг собі дозволити лише Орджонікідзе, приятель Сталіна і його земляк, єдина людина в усій державі, що розмовляла зі Сталіним вільно й відверто.
Через кілька місяців після процесу П’ятакова він помер від серцевої хвороби. Помер дуже вчасно для диктатора, бо, як говорили, збирався постати проти безчинств ДПУ. Його неможливо було звинуватити на кшталт Каменєва, Зінов’єва, Радека й П’ятакова, бо він завжди належав до більшовицької фракції в партії й ніколи не перебував у жодній опозиції. До того ж був дуже авторитетним. Пізніше поширилися чутки, що він не просто помер, але в атмосфері Радянського Союзу 1937 року не було ніякої можливості перевірити справедливість тих чуток. Орджонікідзе, дійсно, був хворим на серце, і не було б нічого дивного в тому, що події останніх місяців перед його смертю суттєво погіршили стан його здоров’я.
Усе це спало мені на думку в той час, коли я слухав радіо в помешканні Гоутерманса. Вишинський виголошував заключну промову. Муралов зізнався, між іншим, що за посередництвом Шестова завербував у Сибіру авантюриста на прізвище Арнольд з метою вбивства Молотова. Той Арнольд працював шофером і планувалось, що в певному небезпечному місці він скерує машину Молотова до прірви. Але, як це видно було з біографії, Арнольд був карним злочинцем. Зараз же збирався, однак, пожертвувати своїм життям і відправитися разом із Молотовим на той світ, аби тільки догодити опозиції. Подумалось, що Вишинський має вирішити, що йому робити з того Арнольда — злодія чи героя. І все це Арнольд мав зробити згідно з інструкціями Муралова, який дуже просто міг відвідати Молотова в його кабінеті в Москві й там застрелити. То було не більш небезпечно, ніж довірити своє життя якомусь кримінальникові. А лідер цієї конспіративної організації дуже часто зустрічався із самим Сталіним у Кремлі. Заходи безпеки в той час у Кремлі не були ще такими суворими, і П’ятаков легально носив при собі револьвер. Якби конспіратори дійсно збиралися прибрати диктатора з дороги, вони могли знайти набагато легші й безпечніші можливості для цього, аніж вербувати казна-де в Сибіру водія, який мав чекати візиту Молотова, щоб уперти його у прірву.
— У мене болить голова, можна, я вимкну радіо? — запитав я господаря. Виявилось, що всі хотіли зробити те саме. Я сказав те, про що думали всі.
— Впадає в вічі не стільки нікчемність тих змовників, як їхня глупота. Від історії з цим Арнольдом просто волосся стає дибки на голові, — зауважив Гоутерманс.
