Наступні тижні я готувався до від’їзду. Я не знав, звичайно, чи мене випустять, і старався не дуже радіти до того часу, поки не залагоджу цю справу з ДПУ. Я не міг полишити державу без дозволу тих самих людей, які вже понад тиждень піддавали мене найдикішим звинуваченням. Іноземець, який хоче виїхати з країни Рад за кордон, повинен піти до обласного виконавчого комітету (облвиконкому), і здати свого паспорта, який потім потрапить до ДПУ. Іноземець повинен назвати прикордонну стацію, через яку хоче виїхати, а також вказати термін виїзду. До паперів треба прикласти дві фотокартки, одна з яких буде відправлена до прикордонної станції. Начальник ДПУ прикордонної станції отримає від начальника харківського ДПУ повідомлення про те, що громадянин Олександр Семенович Вайсберг перетне прикордонну станцію між 1 та 10 березня. Належить його пропустити. Мені доводилось перетинати радянський кордон декілька разів в обох напрямках. Кожного разу гепеушники в Шепетівці вітали мене як свого старого знайомого. Вони отримували від свого начальства повідомлення про мій виїзд і мали у своїй канцелярії моє фото та мій підпис. Ця процедура унеможливлювала радянському громадянинові покинути країну з паспортом украденим, позиченим або підробленим. Нелегальний виїзд, якщо йдеться про європейський кордон, був також неможливим. Прикордонна смуга завширшки в 60 км упродовж усього кордону суворо пильнувалась.
Потрапити туди можна було лише з дозволу ДПУ. Не можна було навіть з’явитися поблизу кордону без того, щоб не викликати підозру.
Через деякий час я вирішив, що краще буде, якщо я подамся на тиждень чи два до Москви й там отримаю виїзну візу. Потім я цю думку полишив. ДПУ спостерігає за мною дуже пильно й безперечно повідомить московські інстанції. А оскільки я живу в Харкові, московське ДПУ ніколи не дасть мені дозвіл на виїзд без погодження зі своїми харківськими колегами, товаришами Азака та Полевецького. Я визнав за краще трохи перечекати. Обстановка в країні після процесу П’ятакова та інших була вкрай напруженою. Підозра до всіх іноземців піднялась до найвищого ступеню.
Опріч того, я вирішив, що незалежно від розмови Лейпунського з Мазо вважатиму, що мене мають заарештувати й відповідно до цього діяти. Після арешту моєї дружини її мати та я зробили все можливе, щоб їй допомогти. Зверталися до ленінградської військової прокуратури та генерального прокурора в Москві. Спочатку справа мала вигляд цілковито безнадійний, але поступово ми знайшли шлях до посадових осіб, від яких залежала доля моєї дружини. Ми зібрали серед членів партії клопотання на її користь, що стверджували лояльність моєї дружини. Багато членів Академії наук стали на її захист. Все це призвело до того, що прокурор скасував головні пункти звинувачень. Моя теща добре вивчила шлях до тих людей.
Для звичайного радянського громадянина, а тим паче для іноземця, шлях той був повністю закритий. Просто було невідомо, до кого треба звернутись із заявою чи клопотанням. Я хотів, щоб моя теща та її син, який працює в Москві інженером, у разі мого арешту мобілізували всіх своїх впливових приятелів. Тож належало негайно повідомити московських родичів про мої справи, але я не знав, як це краще зробити. Написання листа було б заходом надзвичайно небезпечним. Не можна було також і зателефонувати. Поїхати б на день до Москви, але цього не хотілось би зараз чинити, бо ДПУ може зрозуміти це як втечу й одразу мене заарештувати. Залишалось одне — послати до Москви друга, але я ще не вирішив, кого саме.
Марселеві я вже розповів усе. Він вислухав мене мовчки й пішов на роботу смутний і пригнічений. Але посилати його до Москви було не слід. По-перше, він не полишить своєї роботи і, по-друге, він зовсім не мав дипломатичного хисту.
Кількома днями пізніше питання вирішилося само собою — Мартін Руеман зібрався до Москви у відрядження. Це була цілком підходяща для залагодження моєї справи людина. Був він дуже мовчазним та відданим мені. До того ж мав британське громадянство, що значною мірою захищало його від ДПУ. Я вирішив поговорити відверто з Руеманом та його дружиною.
