Перейшовши на сторону соціалізму ще молодою жінкою, Варвара фанатично вірила Сталіну. Вона вважала, що все лихе в Радянському Союзі (а це лихе вона добре бачила) вносить тільки державний апарат. Ніколи не можна було второпати, що вона розуміла під тим «апаратом» і як могло в її голові вкластися, що в такій зацентралізованій системі, як Радянський Союз, апарат може проводити незалежну від диктатора й навіть супротивну його волі політику.
Я вирішив відверто поговорити з Мартіном Руеманом та його дружиною. Мені потрібна була їхня допомога в обох випадках: як у разі мого виїзду, так і в разі арешту. Мартін, як британський підданий, мав значно більше свободи пересування, ніж ми всі. Його становище в інституті було дуже міцним, він мав стати науковим керівником у новій дослідній станції охолодження до низьких температур (ДСГО). Ця дослідна станція була науково-технічним комбінатом з експериментальними установами, лабораторіями та майстернями і знаходилася на перехресті науки та промисловості. За своїми розмірами вона перевищувала будь-який інший науковий інститут у країні. Комісаріат важкої індустрії сподівався, що вона сприятиме розвитку азотної та інших галузей промисловості. Без Руемана в новій дослідній станції ніяка наукова робота взагалі не могла розпочатись. А мені якщо хтось і міг допомогти, то тільки Мартін. Адже він був моїм приятелем. Коли я ним познайомився, він був англійським лібералом. Під моїм впливом став соціалістом. У 1932 році прибув до Радянського Союзу.
Тоді починався найгірший рік у російській історії з часів закінчення громадянської війни. Спочатку Мартін і його дружина хотіли виїхати назавжди. Бачили тільки голод, хаос та злидні. До того ж не дотримувались укладені з ними угоди як стосовно працевлаштування, так і щодо забезпечення побутових умов. Не з чиєїсь злої волі, а тому, що інститут просто не мав для того матеріальних можливостей. Спочатку Варвара, яка чекала дитину, реагувала дуже гостро. Як справжня прусачка, вона не терпіла слов’янський балаган. Коли я намагався вмовити її бути трохи терплячою і показати хоч якесь розуміння труднощів, що їх переживає країна, вона репетувала:
— Розумію, що люди не мають того, що ми від них вимагаємо, то чого ж вони цього не скажуть одразу? Навіщо вони обіцяють те, чого (і це їм добре відомо), не в змозі зробити? Повинні сказати «ні», а якщо вже сказали «так», то мають дотримуватись сказаного.
Ситуація в країні погіршувалася з кожним днем, досягши свого апогею весною 1933 року. Протягом 1932 року стосунки між інститутом та Руеманами знаходилися в кризовому стані. Я завжди старався залагодити суперечки, аби вберегти Мартіна для цієї країни, бо цінував його працьовитість. Часто забігав до них і завжди старався пояснити обом сенс великої боротьби, свідками якої ми були. І це мені, зрештою, вдалося. Обоє всім серцем прикипіли до ідей соціалістичного будівництва.
Я далекий від думки, що лише завдяки моєму ідеологічному впливу вони лишилися. Мартіна Руемана попросту захопив пафос великої будови. Він вийшов із дуже працьовитої сім’ї, і все в нього легко виходило з самого початку. Шлях, яким він мав іти, було добре видно. Коли я з ним познайомився, він був асистентом в Інституті фізики в Штудгарті. З часом став би доцентом, а згодом, можливо, як і його батько, професором. Без сумніву, він написав би низку гарних наукових праць. Його робота приносила б йому то більше, то менше задоволення, решту уваги він приділяв би родині. Мартін був скромним і ніколи не чекав від життя занадто багато для себе.
Ніколи не знав революційного неспокою.
У Радянському Союзі він потрапив до нового, більш масштабного життя, і воно його захопило. Він уперше відчув, що праця не є його особистою справою, а слугує перетворенню всього краю. Горизонти його розширилися. Він зрозумів, що всі тут є будівничими нового світу й що від нашої праці залежить історія століття. Це було для нього величезним випробуванням, і після цього для нього вже стало неможливим повернення до дрібноміщанської затхлої атмосфери його першої молодості. Участь у великому рухові, що перетворював світ, стала сенсом його життя.
Мартін Руеман прожив у Радянському Союзі з 1932 по 1938 рік.
Це були критичні роки. Коли він приїхав, країну потрясала лихоманка колективізації та великого голодомору. Коли від’їжджав — криза в сільському господарстві була подолана, але над країною нависла більш небезпечна хвороба — «велика чистка». За шість років Руеман мав змогу пізнати всі сторони радянського життя. З одного боку — жертовність радянської молоді, її ентузіазм на будівництві, одностайна відданість великій ідеї; з іншого ж — голод, злидні, пригнічення, несправедливість та засилля брехні. Коли від’їжджав — тріумфувало зло. Ідеї рівності та братерства втратили свою привабливість. Паразитичні прошарки бюрократів пригнічували та експлуатували простих людей. Безсоромний культ вождя змусив усіх співати візантійські гімни на честь диктатора. Все це, однак, не похитнуло віри Мартіна в кінцеву перемогу ідей великої російської революції.
