До Москви з-за кордону прибув Віктор Вайскопф. Нільс Бор попросив його, а також фізика Георга Плачека, щоб вони вислали йому інформацію про стан науки в Радянському Союзі та вияснили, чи існує можливість працевлаштування тут видатних німецьких фізиків-антифашистів, які не могли залишатися в Німеччині. Я зустрічався з Вайскопфом у Москві, і тепер він приїхав до мене на кілька днів, щоб побачитися. При прощанні я попросив його прихопити квіти моїм друзям у Стокгольмі й повідомити їх, що я прибуду туди 7 березня. Я вже вкладав свої книги та речі, що були мені потрібні, решту ж роздав друзям. Квартиру та меблі я передав Марселеві. Настрій у мене був добрий, я вже майже дихав вільним повітрям Європи і з радістю чекав часів, коли можна буде відкрито висловлюватися в умовах скандинавської свободи, будував плани на майбутнє. В останні дні січня я перестав бувати на майданчику. Комаров та головний інженер Зікерман цілком прийняли будівництво. Я більше не мав бажання бачити ту станцію. Тільки 2 березня я вирішив запросити виїзну візу і призначити 6 березня днем виїзду з тим, щоб ДПУ мало менше часу на вирішення цієї справи. Я зовсім не сумнівався, що вони дозволять мені виїхати, бо вже вважав себе за звичайного працівника інституту, за якого мене мали й усі мої російські колеги.
Увечері 1 березня я був у Мартіна Руемана і розмовляв з ним та його дружиною. Варвара поцікавилась’:
— Алексе, чи ти повернешся коли тут усе заспокоїться?
— Не знаю, Варваро. Я тоді вже не буду тут потрібним.
Ми вели розмову про відкриття станції, про програму науководослідних робіт, які ДСГО мала виконати. Мартін зауважив, що в інституті занадто мало справді талановитої молоді. Сама лише посередність.
— Іноземців ми вже не можемо запрошувати з політичних міркувань, а з нашими людьми не можемо дати собі ради. Вони можуть робити лише рутинну роботу, а до творчості непридатні. І тут буде не до нових відкритів.
— Мартіне, коли станція запрацює, до нас прибуде багато молодих інженерів з усієї країни. Умови роботи та життя у нас кращі, ніж де б то не було. Для молодого амбітного інженера робота в нас буде дуже перспективною.
— Багато часу мине, доки до цього доживемо.
Ми продовжували розмову про політичну ситуацію у світі, про боротьбу в Іспанії, уникаючи російської тематики.
Була вже десята, коли Мартін звернувся до мене:
— Алексе, а якщо все-таки вони тебе заарештують, що я маю тоді робити? Ти хотів дати мені вказівки на цей випадок, але й досі цього не зробив.
— Вони зараз не збираються його заарештувати, — втрутилася Варвара.
— Гадаю, що ти маєш рацію, — сказав я повільно. — Минуло багато часу. Мабуть, мені буде дозволено виїхати.
У цю саму мить задзвонив телефон. Мартін підняв слухавку.
— Алексе, це до тебе.
— До мене?
Я дуже здивувався, що хтось мене о такій порі шукає в Мартіна і взяв слухавку.
— К вам прішлі па дєлу! — почув я незнайомий голос, що говорив російською, — прідіте дамой.
Я відвернув трубку й промовив до обох:
— Усе-таки прийшли по мене. ДПУ чекає в моєму помешканні.
Бувайте здорові.
Квартира Мартіна знаходилося в сусідньому сходинковому майданчику того самого будинку, де жив і я. Спускаючись вниз по сходах, я, перш за все, подумав про втечу. Замість того, щоб повернути праворуч, у напрямку мого помешкання, можу повернути ліворуч і полишити територію інституту. Звідти на вокзал і найближчим потягом до Москви. Але якщо я через кілька хвилин не повернуся додому, ДПУ зчинить тривогу й негайно повідомить свій патруль на залізничній станції. Правда, зустрічі з ним можна буде уникнути.
Треба тільки якимось чином добратися до наступної після Харкова станції і там сісти на потяг. Ця думка прийшла мені в голову блискавично, але так же блискавично я її й полишив.
Марсель відчинив двері. Він був блідий і прошепотів лише одне слово: «НКВС!» З-поза нього з’явився з темного передпокою чоловік у мундирі й запросив мене зайти.
— Олександр Семенович Вайсберг?
— Так.
— Народилися 8 жовтня 1901 року?
— Вірно.
— Маємо ордера провести у вашому помешканні обшук.
— Чи можна подивитися ордер?
— Прошу.
Він показав мені папір. Я прочитав: «…ОРДЕР НА ОБШУК КВАРТИРИ…» подальший текст він затулив пальцем. Так я й не довідався, чи прийшли вони лише з обшуком, чи мали також мене заарештувати. Тим часом з другої кімнати вийшов його товариш, військовий того самого рангу і звернувся до мене з питанням:
— Скільки кімнат ви тут займаєте?
— У тій кімнаті мешкаю я, а в цій мій друг Марсель з дружиною і дитиною, третьою кімнатою ми користуємося спільно, як їдальнею.
Він звернувся до Марселя:
— Не заперечуєте бути свідком? — Марсель погодився.
Вони почали дуже старанно копирсатися в моїй та спільній кімнаті, переглянули всі рукописи, пронумерували листки й звеліли мені їх попідписувати. Було їх близько 250. Я запитав, навіщо маю їх підписувати.
— Щоб пізніше не сказали, що ми щось вам підсунули.
