17 лютого 1937 року раптово помер Орджонікідзе. Це було ударом для всіх нас. Ми розуміли, що народ втратив свого захисника при дворі тирана. У Народному комісаріаті важкої промисловості мало було людей, котрі б не любили наркома. Більшість називала його Серго — так його йменували ще під час підпільної боротьби на Кавказі. Цінували його за енергію, любили за чемність та доброту. Ми відчували, що доки Серго є членом Політбюро й керує важкою промисловістю, нічого поганого з нами не трапиться. Він умів нас боронити. Так випало, що наступного дня на жалобному мітінгу я опинився поруч із Лейпунським. Ми стиха розмовляли.
— Алексе, чи ті люди з того часу вас ще викликали?
— Ні.
— Здається, що справа завершена й ви можете виїхати.
— Що вам сказав Мазо?
— Він сказав, що то дрібниці й турбуватись не варто. Можете готуватись до виїзду.
— Це дійсно так? Чи ви уповноважені повідомити мене про це офіційно, як про рішення апарату?
— Алексе, ви запитуєте трохи забагато. В таких справах ніколи не буває ясності. Але він сказав, що то дрібниці.
Почали співати жалобний марш: «Ви жертвою впали…» Ми перервали розмову й піднялися з місць.
Та коротка розмова з Лейпунським додала мені духу. Я знав його обережність. Якщо вже він вважав мою справу незначною, то не інакше, як Мазо дав йому запевнення, що все буде залагоджено. За три тижні, що лишались мені для підготовки до подорожі, — а намір був виїхати 6 березня — мені хотілося впорядкувати свої фінансові справи та розрахуватися з інститутом. Я мав отримати чотири тисячі відпускних, заробітну платню та премії. А ще близько п’ятнадцяти тисяч тримав в ощадній касі. Опріч того, були в мене облігації, на які я свого часу підписувався й які в разі виїзду, міг реалізувати.
Щоправда, закони валютного регулювання забороняли мені вивозити ті гроші за кордон, та й там не було чого з ними робити. Я вирішив уповноважити Марселя та Руемана розпоряджатися ними. Трохи грошей у зарубіжній валюті я тримав у Харківському держбанку.
Більша їх частина належала Мартінові. Я вирішив перед від’їздом їх забрати й віддати Мартінові його частку.
Мартін приїхав із Москви і привіз від мого швагра не дуже втішні відомості. Моя дружина все ще знаходилася у в’язниці й важко було передбачити, коли її випустять. Після втручання наших друзів Генеральна прокуратура відступилася від головних пунктів звинувачення — шпигунство, саботаж та диверсії. Але ж ДПУ не хотіло визнати, що заарештувало невинувату людину. Воно піднесло їй нове звинувачення: антирадянська агітація, параграф 58, пункт 10. Згідно з практикою ДПУ таке звинувачення можна було висунути проти кожної, без винятку, радянської людини. Не було нікого, хто б у той чи інший час не обурився високими цінами на продукти харчування, або не поскаржився на погану роботу транспорту чи тяжкі житлові умови. Усе це вважалося агітацією проти радянської влади. Для мене було ясно, що то все був підступ ленінградського ДПУ. Я також боявся ускладнень для своєї дружини через те, що Ленінград може довідатися про мою справу в Харкові. Як передав мені швагр через Мартіна, він вирішив виїхати одразу після звільнення своєї сестри, яку дуже любив. Атмосфера в Москві ставала все більш нестерпною.
Щодня зникало багато людей, з яким він разом працював. Сторонні люди не могли збагнути механізму арештів. Але невдовзі стало ясно, що кожен заарештований тягне за собою своїх приятелів, хоч і не було ще зрозуміло, як це робиться. Заарештовані нічим не відрізнялися від інших радянських громадян, але прості люди інстинктивно почали розуміти, що в такій ситуації взагалі небезпечно мати будь-яких друзів. Котрийсь із них може бути заарештованим, і тоді клопотів не обберешся. Люди почали втрачати своїх друзів, припинили будь-які особисті стосунки, не встрявали ні в які розмови, не відповідали на запитання, обмежуючись роботою та найближчою ріднею. Та й це допомагало лише тимчасово.
Я попросив Руемана, щоб він відкрив собі рахунок у Харківському державному банку, аби я міг переказати йому валютні гроші.
Але він відмовився.
— Алексе, за кордоном тобі гроші будуть потрібніші, ніж мені тут. Я їх тут взагалі не потребую.
— То правда, Мартіне, але ж то занадто велика сума, щоб я міг її так просто прийняти.
— Коли опинишся за кордоном, то побачиш там великі зміни. Німеччина для тебе зачинена, Франція та Англія запруджені політичними емігрантами з фашистських країн. Тобі нелегко буде знайти пристанище. Отже, візьми гроші, ти зможеш прожити на них майже рік. Коли влаштуєшся, тоді й віддаси. А я певен, що ти влаштуєшся.
— Дякую. Це дуже мило з твого боку, що хочеш мені допомогти, але сподіваюсь сам собі дати раду.
Звістка про мій близький від’їзд розлетілася по інституту. Довелося приймати та робити велику кількість прощальних візитів. Тільки близьким людям давав я зрозуміти, що мій від’їзд не добровільний. Фріц Ланге був єдиним, хто хотів мене схилити залишитись:
