Я вклав у цю справу всю свою амбіцію. Наглядач дав мені віск для підлоги, щітку для натирання та дві м’які шкірки. Невдовзі підлога сяяла як люстро. Я був дуже задоволений своєю камерою. Почувався в ній так добре, що коли моє перебування в ній наблизилося до кінця, я спіймав себе на потаємній думці, що не так уже погано було б залишитися тут назавжди, зрікшися всіляких думок про свободу.
В’язні бояться будь-яких змін, серед іншого й змін на краще.
Однак, не чистота і не справедливі порядки, а бібліотека робила мене щасливим. Через кілька днів після мого прибуття зайшов бібліотекар і подав мені аркуш паперу.
— Напишіть назви п’яти книжок, які ви хотіли б прочитати.
— Дайте мені каталог, бо я не знаю, що ви маєте.
— Ми маємо все.
— А зарубіжна література у вас є?
— Так, але лише переклади. Зарубіжні книжки дозволяється читати лише за спеціальним дозволом слідчого.
Я замовив п’ять книжок. Отримав їх уже наступного дня. Жодної із замовлених книжок не бракувало. Наступного тижня все повторилося. Я зухвало замовив найвишуканіші книжки. Такі, яких, на мій погляд, не могло бути в жодній російській бібліотеці, — шведських містиків та німецьких істориків, книжки про передісторію деспотизму в Малій Азії та про розшифрування ієрогліфів і клинописного письма. Замовив також книжку про теорії походження людини та про найновіші досягнення в біології. Отримав геть усе. Тюремна бібліотека в Бутирках, дійсно, була чудовою. Пізніше один в’язень пояснив мені причини. До революції Бутирки використовувалися як політична в’язниця і одне з великих ліберальних видавництв узяло на себе обов’язок безкоштовно презентувати примірники опублікованих ним книжок центральним в’язницям Москви та Петербурга.
Я ожив знову. Читав по десять годин щоденно, аж мені очі почали боліти. Я прочитав усе, що мав на увазі й що не вдалося прочитати за останні 20 років. Я багато читав у віці від восьми до сімнадцяти років, потім настав соціалістичний рух молоді, потім політична та наукова праця. В часи молодіжного руху більше доводилося обговорювати книжки, аніж насправді їх читати. Тепер же доля подарувала мені три-чотири місяці на здійснення моїх читацьких бажань.
Ніколи ні до того, ні опісля я не читав так уважно. Я ніколи не читав того, що «належало читати». Не читав лише для того, щоб підготуватися до виступу чи дискусії, просто тішився думками, образами та постатями великих російських письменників. Я заглибився в історію нашої культури, прослідкував боротьбу людини з силами природи і відчував радість перемоги. Історія великих людських відкритів розбудила мою відвагу й дала мені нову надію на майбутнє.
Я був оптимістом, коли вимірював людський поступ віковими мірилами. Але все ще боявся невизначеності прийдешнього дня.
Восени 1939 року мною опанував особливий настрій. Я лякався всіляких змін, боявся наступного допиту. Знав, що повинен пройти через останні двері для того, щоб вийти на свободу. В той же самий час я був упевнений, що нічого поганого зі мною вже не трапиться.
Всі небезпеки я вже пройшов, моя витримка перемогла. Але я був щасливий, коли остаточне вирішення моєї долі відкладалося. Радів з того, що мене не викликали. Я не потребував людей — натомість мав книжки. Щосереди бібліотекар приносив мені нові скарби. Багатотомні видання вважалися однією книжкою. Я замовляв такі книжки, аби мати досить читання. Мені докучав голод, я виснажився як кістяк, але все ще був здоровим.
Я вже перестав ходити на прогулянки. Був змучений, не мав взуття і послуговувався цією обставиною як причиною для відмови.
У Бутирках дуже багато камер і мала територія подвір’я. Щоб кожен мав можливість прогулятися, доводилося організовувати прогулянки навіть уночі. Майже кожна друга прогулянка припадала на час сну.
Я не мав ніякого бажання, щоби мене будили о 2 ночі, й намагався домовитися з наглядачем раз і назавжди. Але нічого не допомагало, мене раз у раз будили. Врешті я заявив про мою відмову комендантові. Він прийшов.
— Ми відповідаємо за ваше здоров’я. Ви повинні ходити на прогулянки.
— Гляньте на моє взуття. Вже досить прохолодно, щоб ходити босоніж.
Він пішов і через годину повернувся з лаптями, які в Росії носять селяни. З того часу я був вимушений ходити на прогулянки, на яких треба було без перерви крутитися на одному місці в одноманітному, повільному темпі. Мій шлях був позначений на землі білою фарбою. Не вільно було піднімати голову. Порушуючи правила, я іноді поглядав угору. Це було мале кругле подвір’я. З одного був напівкруглий фортечний мур з амбразурами для гармат. Саме в цій фортеці утримувався й був страчений знаменитий селянський ватажок Пугачов. Стара будівля утримувалася в чистоті, час від часу добудовувалася й модернізувалася.
