— Ви писали до Народного комісара, і я отримав вказівку розібратися з вами. Цього ви хочете?
— Маю два прохання. Прошу завершити моє слідство і прошу також дозволу отримати гроші з мого ощадного рахунку в Харкові з тим, щоб я міг отримувати додаткове харчування в «лавочці».
— Більше як 20 осіб дали проти вас свідчення.
— Громадянине комісаре, всі ці звинувачення вигадані. Кожна розсудлива людина, прочитавши без упередження ті зізнання, зрозуміє, що їм не можна йняти віри.
— Може й так, але це дуже ускладнює нашу ситуацію стосовно вашої справи. Маємо допитати всіх цих людей заново та з’ясувати, чи підтверджують вони свої звинувачення проти вас. Ці люди знаходяться в віддалених таборах, і вся ця справа вимагає часу. Наберіться терпіння.
— Громадянине комісаре, я охоче терпітиму, але я голодаю. Прошу вас дозволити перевести гроші з мого ощадного рахунку в Харкові.
— Це дуже складна річ. Чи не маєте ви якогось родича в Москві, якій міг би прислати вам гроші? Ми дали б йому про це знати.
Перед тим, як дати йому відповідь, я на мить замислився. Він поставив мене в складне становище. Я міг би назвати свого далекого родича, якби був певен, що з цього не станеться нічого поганого, особливо якщо він, перелякавшись за своє життя, відмовиться від мене, щоб довести свою лояльність.
— Громадянине комісаре, я не маю жодного родича, але маю далеких знайомих, котрі зможуть мені допомогти. Але ж вони побояться мати щось спільного з «ворогом народу».
— Поясніть їм, що їм нема чого боятися. Дайте їх прізвища й адреси.
Я продовжував вагатись. Мені тоді прийшло до думки прізвище одного знайомого, який був досить високопоставленою особою.
Я подумав: якщо він досі не арештований, то нічого вже йому не станеться. І я назвав його прізвище.
Комісар його занотував.
Через кілька днів мене було викликано з речами. Авто завезло мене в центр міста до внутрішньої в’язниці НКВС. Я знову помітив, що обіч мене їхав Гоутерманс.
Після прибуття на Луб’янку мене прийняла наглядачка й спровадила до лазні. Поки я мився, мої речі були ретельно обшукані, після чого я опинився в маленькій кімнатці без вікон. У ній було лише ліжко, простір між ліжком та стіною був дуже тісним. Опівночі мене було звідтіля забрано на допит, який проводили двоє молодих офіцерів. Старший глянув на мене з цікавістю.
— Громадянине, який у вас вигляд? Чи не соромно з’являтися межи люди?
Він показав на мої подерті штани. Я повернувся, й вони обидва почали сміятися. Побачили, що мої штани вже зовсім не мали тилу.
— Накажемо видати вам інше вбрання. За що сидите?
— Не знаю.
— А за що вас арештовано?
Це вже було для мене занадто. На той час я вже нічого не боявся і відповів саркастично:
— Ви говорите так, буцім-то не ви мене, а я вас арештував. Самі повинні знати, чому мене арештовано.
— Вас арештовували не ми, а люди з Харкова. Ті, що вас арештовували, давно самі за ґратами.
— Якшо ви вважаєте, що я невинуватий, а це так і є, то чому я досі тут? Чому не звільняєте мене негайно?
— Це не робиться так швидко. Ми готуємо документи для Народного комісара. Він сам має прийняти остаточне рішення у вашій справі. Ви повинні мати терпіння.
— Громадянине слідчий, я охоче терпітиму, але дуже голодую.
Допоможіть мені отримати мої гроші.
— Ми поміркуємо, що можна тут зробити.
Почався допит. Я мусив розповісти все з початку. Впродовж допиту він заглядав у мою справу. Раптом перервав мене словами:
— Аж не віриться, що в Харкові позабирали фізиків. Тепер вони замість того, щоб працювати, сидять у нас.
Вони повідомили, що й Обреїмов знаходиться в них. Він попросив наукові книги, папір та ручки в достатній кількості й розробив нову теорію у своїй галузі. Зараз вона вже, мабуть, опублікована.
Слідчий показав мені ці матеріали. Я вже забув, про що саме там йшлося.
Через дві години мене відіслали до камери, в якій сидів чоловік років 30. Був це службовець Народного комісаріату зовнішньої торгівлі. Я був так зайнятий своєю справою, що навіть не запитав, за що він сидить. Він сказав мені, що в одній із сусідніх камер сидить маршал Єгоров.
Наступного дня мене знову було викликано на допит. Слідчий написав великий заключний протокол. Він не був, як звичайно, витриманий у формі запитань та відповідей, а мав вигляд опису мого слідства. Коли дійшло до звинувачення в шпигунстві, я хотів пояснити слідчому, яким абсурдним є це звинувачення і якою невинною є вся справа з кресленнями. Але він не дав мені нічого сказати.
— Чи не маєте ви нас за ідіотів? Чи гадаєте, що ймемо віри звинуваченням у шпигунстві? Що з вас був би за шпиг? Ми вивчили ваш характер. Ви зовсім не схожі на шпига.
— Чому в такому разі мене не звільняєте?
— Не все одразу. Ми повинні залагодити деякі формальності.
— Громадянине слідчий, я маю враження, що ви готуєте моє звільнення. Я зможу залишитися деякий час тут, чи ви мене одразу депортуєте, як це було з моєю дружиною?
Він не хотів відповідати, але, зрештою, сказав:
— Не клопочіться про те, що має вирішити Народний комісар.
До того ж, ви не один на світі, тут досить є таких, як ви.
