Червоні з важких гармат густіше починають садити. Прибігає мій сотник Петрів з сіма козаками — давай підмогу, бо з іншого боку валять будьоновці. Кажу спішити туди кінноту — так кіннота погналася за червоними в інший бік. Віддаю цей «фронт» свойому старшині — сам допав три коні, сідаю з Петрівим та одним козаком — скачемо на загрожений відтинок. Забираю від обозу останню півсотню — кидаю туди. На щастя Пугач знову покермував так, що будьоновці з того боку по своїх б'ють в гущавині. Летимо назад, де стрілянина і крики що раз сильнішають. Вискакуєм на прогалину — а тут кулемет будьоновський з тачанки: всі три коні під нами — на землю трупом. Збоку кіннота ворожа. Кидаєм бомби — самі в кущі. Назустріч три будьоновці спішені. Кладем всіх трьох — козак наш теж дістав кулю; беру від нього ручний кулемет, біжимо дальше вдвох. Назустріч знову: «Ура! бий бандітов!» Петрів здурів — каже здаємся. Віддати — кажу — шкіру на паски — завжди вспієм, — лізь на дерево, де ще трохи листя є.
Вилажу на дубка, що не спішиться листа скинути. Дивлюся, мій Петрів збіг у ярок, ліг і листям накрився. Надходить лава. Зауважили Петріва, дали кілька стрілів, стягнули чоботи і дальше. Проходять підо мною, а я на дереві вже зауважив, що в кружку на кулеметі ні одного набоя — всі вистріляні, і в револьвері пусто. Маю дві бомби. Одну, думаю, кину їм, а другу собі за пазуху, щоб там розірвалася. Пройшла лава — не зауважили мене. Пройшло ще дві. В лісі кругом стрілянина, розбігається все дальше. Де наші, де ворог — не розберу.
Досидів так до вечора. Зліз. Поцілував Петріва і в дорогу. Куди, сам не знаю — місцевість незнайома. Зустрів у лісі п'ять своїх козаків — теж на деревах пересиділи. Кажуть, прорвалася більша частина наших хлопців у зруб і вирятувалися. Кіннота з Яблочком та Гризлом теж пробилася; як дальше не погинули, то живі. У лісі повно трупів; і наших і будьоновських.
Відшукав своїх. З'явився і Яблочко та Гризло з кіннотою. Прорвалися, щей артилерію будьоновську по дорозі розчистили. Мій Пугач кінноту теж вивів — мав 18 убитих, а у будьоновців коней «підкупив» трохи. Дорошенко з піхотою пробився, хоч і багатьох не долічувалося. Найбільш загинуло селян, що їх Яблочко «змобілізував». Обхопила їх паніка від вогню важких гармат ну й... попали під шаблі. Бракувало і Гризловців.
Перейшли в інший ліс. Як перейшли будьоновці, довідуємся, що зібрали своїх кількасот убитих і нашвидко позакопували у селах.
Сестриці — черниці з Лебединського манастиря — поховали 709 наших.
Сотника Петріва, якого знали, та ще сім чоловік, що їх прізвища устійнили з документів — окремо поховали, решта зійшла в могилу без імен. Самі знаєте — не любить наш брат документів при собі носити. Як уб'ють — щоб хати не чіпали.
Всі були під важким вражінням оповідання Лютого. Стара Чучупачиха витирала фартушком сльози. Чорнота глянув на Петренка і зідхнув:
— Господи — Твоя воля! Чого дурні — бо бідні. Чого бідні — бо дурні. Скільки то Україна борців має! Що більший ліс — то дивізія. І скільки гине! А що з того!
— Що думаєш дальше робити? — Запитав Петренко Лютого.
— Сам не знаю. Прийшов вас спитати. Розпустив частину хлопців по хатах, а ті, що вдома не можуть бути, копають у лісах землянки, роблять запаси. Може з весною сонце засвітить. А що Холодний Яр думає?
Ватажки Холодного Яру посхиляли на руки голови. Думали.
Перший перервав задуму Петренко.
— Як наближалася наша армія, можна ще було думати про згрупування більших повстанських сил, про ширші операції. Тепер кожний отаман воліє загинути в обороні власних стріх. Ми стріх боронити не будем. Не хочемо, щоб їх на зиму попалили.
Червоні, як ще не тепер, то за місяць-два, зможуть послати на нас стільки війська, скільки буде треба. Мусимо повести таку «політику», щоб села за нас не відповідали, Щож... Заховаємося і ми в ліси до весни. Починаються морози, а вони повстанчий рух завжди охолоджують. Червоним ще далеко до перемоги. А армію нашу, як і витиснуть за Збруч — тож до... Галичини. Весною може вернутися уп'ятеро сильнішою...
Мамай пошкрябав борідку:
— То я хіба на Дніпро у плавні. Мої хлопці рибу люблять...
— Та звичайно. Ви у плавні. Кваша із третім курінем — у свої ліси за залізницю. Лекше прохарчуватися, тай увагу ворога на різні місцевости розіб'єм. Треба тільки бути готовим, як би прийшла потреба знову зібратися.
Увечері Мамай і Кваша повели свої курені кожний у свій бік.
Другого дня голова повстанкому і Терехів заявили, що вони від'їжджають на партійну роботу до міст. Поїхали.
