В перших днях серпня прибув до нас звідкись, здається із повстанкому Правобережжя, Дігтяр-Хоменко, бувший «державний інспектор» котроїсь із частин української армії. Здивувався, що у нас досі немає місцевого повстанкому (повстанського комітету). На цю тему відбулося в штабі декілька дискусій і нарешті постановили, «щоб не відставати від других», вибрати і собі повстанком. Завданням його, як заявив Дігтяр, має бути тримання зв'язку з центральним комітетом, агітація та політична організація селянства. На одному із схилів Холодного Яру відбулися збори, на які прибули представники із сіл. До комітету вибрали Деркача, Їльченка, Отаманенка, Дігтяра, Микитенка та Терехова — бувшого політичного референта котрогось із українських міністерств.
Коли багато голосів викрикнуло кандидатуру Чорноти — той розсердився:
— Моє діло ворога бити, а не в засідання гратися. І взагалі на сім чортів здався нам той комітет? Зв'язки і штаб, може тримати. Агітувати у нас нікого, а туди, де «товариші» панують, пан Дігтяр агітувати напевно не поїде. Досі у нас одна голова була, яку всі слухали. А то штаб буде казати — я старший, а повстанком — я старший. І почнуть воду в ступі товкти. Коли хочеться вже вам так повстанкому, то най отаман і буде головою.
Ця заввага не на жарт зачіпила Дігтяревого соціял-демократичного коника і він накинувся на Андрія з цілою промовою. Зазначив, що повстанкоми — це основа будучої демократичної влади України, наговорив цілий оберемок про контролю політичної лінії отаманів, про їх відповідальність перед масою.
Коли комітет почав між собою вибирати голову і хотів Деркача, Дігтяр зазначив, що це неможливе, бо отаман є військова влада і не може бути одночасно політичною. На пропозицію Деркача, вибрали Дігтяра-Хоменка.
Після зборів ми з Чорнотою лежали на бурці і розмовляли. До нас підсів нововибраний голова повстанкому.
Ви, пане Чорнота, може добрий вояк, але з вас дуже кепський політик. Ви не знаєте нових засад...
Андрій перервав його вдаривши рукою по плечі.
— Слухай-но, браток, ти свої «нові засади» тримай для себе. Попав до Холодного Яру — дивися та вчися, як боротися треба. А почнеш тут «внутрішню політику» з інтригами та демагогією заводити — так от тобі святий хрест — повішаю тебе на першому дубі. І нікого питатися не буду.
Збентежений таким поворотом дискусії, голова повстанкому мовчки відійшов.
На другий день, 6 серпня, було Спаса. В цей день у Мотриному манастирі що року був великий здвиг народу.
У нашому таборі за два-три дні до того виникнула думка, щоби в цей день, коли будуть у манастирі святити квіти та овочі — посвятити свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса, разом з жінками та дівчатами, що принесли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків та хлопців з рушницями. Наш табор пішов на Богослуження до манастиря майже увесь. Залишилися лише кухарі коло кітлів та кулеметники коло станкових кулеметів. Коло церков велика товпа народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами. Коли наблизився час хрестного ходу, народ став великим кругом навкруги нової церкви. На траві були розставлені кошики та миски з овочами, медом, вінками і букетами із колосків збіжжя та квітів. Хрестний хід провадив старенький манастирський священик, українець не тільки з походження (здається, отець Іван), про якого я вже споминав. Коли розпочав вже посвячення, на траву, як по команді, лягли сотки рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблоками та грушками — зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і задумався, неначе нараджуючися із своїм сумлінням. Потім підніс до неба очі і широко махнув кропилом:
— Благослови Господи на враги і супостати!
Отаман, з яким ми стояли проти могили сотника Компанійця, став на коліно. За ним хвилею приклонила коліна лава народу.
Після посвячення ми стояли гуртом коло могили, розмовляючи з селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув весною разом з Петром Чучупакою у черкаській чека. Вона прийшла до манастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебень за сина.
Постановляєм, після Служби Божої відправити на Компанійцевій могилі панахиду за всіх поляглих холодноярців.
Між богомольцями зустрічаю Галіну тітку із Медведівки. Стара зраділа.
— Боже мій! То ви живий, пане Залізняк?! А ми думали, що й Галю поховаємо... Так же побивалася сердешна, так побивалася — ради не можна було дати. Тієї неділі була я у них в Кам'янці. Змарніла геть чисто, плаче все... Вонож, бідне, не знає, що ви вже тут! Тай і я ж не знала! На другу неділю нарочито піду — потішу. На крильцятах прилетить...
Раджуся з Чорнотою, чи не передати Галі записку, щоби прийшла.
Андрій глянув на мене якось незвикле тепло. Потім нахмурив брови.
— Не передавай їй нічого, не запрошуй, як прийде сама, най приходить.
Сміючись, пригадую йому його «новинку», що Галя закохалася у якомусь чекістові, та він, насупившись, нічого на те не відповів.
