Задоволений дід пішов до синів і внука поділитися «радістю», не підозріваючи, що власне вони упросили були Чучупаку, щоб нагнав старого до дому на піч.
Від моста на Тясмині привіз верхівець вістку, що Мамай із курінем Білого Яру, відпочивши у Трушівцях після нічного переходу через Побережжя, вирушає на Кресельці.
Отаман відкликав мене і Чорноту набік.
— Треба вислати розвідку до Чигирина — що там «товариші» поробляють. Найкраще було би послати якусь метку жінку або дівчину.
Ми мали вже відомості, що бригада піхоти, вислана із Знам'янки з «поученням» Льови Троцького, увійшла вчора до Чигирина і розташувалася там. Як би вона вирушила в наш бік, нас попередять суботівці, але що «поробляє» — треба знати. Із розвідниць, що ними ми вже послуговувалися, найкращими були дві інтелігентні дівчини із Медведівки та дві молоді черниці із Мотриного манастиря. Викликати звідтіль чи звідсіль — промине немало часу. В цей час зауважую «бісової віри дитину» — Ганю, що стоячи під хатою з цікавістю оглядала заповнену повстанцями долину. Мовчки показую на неї очима Чорноті. Андрій стиснув губами.
— Та... хлопцям голови крутить добре — може й надається. Пошли її зараз, а у Медведівку до Ліди напиши записку і пошли верхівцем. Буде певніше.
Підходжу до дівчини і садовлю її коло себе на призьбі.
— Ганю! Підеш до Чигирина подивитися, що москалі роблять?
— Піду.
— А не боїшся?
Ганя заперечуюче крутить головою — потім блискає рівними рядами зубів:
— Або я не козачка?!
У хаті Ганя кладе до старого кошика пляшку від нафти і торбинку на сіль. Щоправда, цих «рідкощів» давно у Чигирині немає і ніхто по них туди не ходить, та цього не мусять знати москалі, які щойно прибули в Україну. Зав'язую їй у хустину жмут совітських грошей і, повчивши, виправляю під наказування матері, щоб до тих «харцизяків» зуби не шкирила та до хати не йшла, як будуть запрошувати. Послав також записку до Ліди, щоб ішла до Чигирина і, розглянувшись, верталася на Мельники.
Збоку Мельників надійшов новий відділ. Попереду великий жовто-блакитний прапор із написом: «Курінь Білого Яру». Та колона не була довга... Отаман Мамай, соромливо ховаючи очі в борідку, оповів Деркачеві, що Побережжя підвело... Побережане готові до бою з ворогом, але... відходити від своїх хат не хочуть. Бояться, що частини, які пересуваються по Побережжі, попалять села. Своїх «рибалок» вивіз Мамай човнами із очеретів та обійшов ворожі частини над Дніпром уночі. Привів двістід вадцять чоловік із двома важкими та двома легкими кулеметами. Свою прославлену гармату затопив у комишах.
Тим часом кінний зв'язок із Трушівець привіз відомість, що чигиринським трактом, поза Тясмином, наближається до того села довга валка підвід із червоними прапорами. На підводах повно людей, озброєних чи неозброєних — не можна було здалека розглядіти. Отаман наказав Чорноті вислати кінну розвідку.
Десять кіннотчиків під командою Соловія, замиготівши у повітрі начепленим на списа лискучим червоним прапорцем, поскакали у бік Тясмину.
Козак із застави, виставленої по дорозі на Жаботин, привів до штабу двох хлопців з рушницями. Отаман усміхнувся і поздоровкався з ними.
— От так доказали наші жаботинці! Тільки всього вас — чи може ще зо два позаду йде?
— Та ні, ми це тільки попередити, щоб непорозуміння якого не вийшло. Ідуть наші жаботинці — чоловік мабуть із півтораста, тай із сіл новобранці йдуть та на підводах їдуть. Ну а багато, звичайно, дома залишилися, — ми, кажуть, ні туди, ні сюди не підем — наша хата зкраю.
— Багато йде?
— А хто зна! Гуртами йдуть. Може пять, може шістьсот буде усіх.
По короткій розмові жаботинці пішли зустрічати своїх. Незабаром з-під ліса виткнулася перша група повстанців жаботинської волости, ще минулого року опанованої «совєтской властю».
