На розгарячених конях вернулася розвідка і Соловій оповів, що «валка із червоними прапорами» переїздить вже міст на Тясмині, та під проводом залишеного кіннотчика їде на Кресельці. То із сіл за Чигирином, розположених в куті між Дніпром а Тясмином, ідуть на мобілізацію новобранці, що як самі кажуть, «заблудили» і шукають найкоротшої дороги до Кам'янки. Виступили із сіл з червоними прапорами під проводом комуністів — уповноважених із повіту, що переводили у тих селах мобілізацію, здираючи за одним заходом «развйорстку». По дорозі об'єдналися в одну колону. Тоді виникнув «конфлікт». Уповноважені хотіли везти їх до Кам'янки окружною дорогою, через Чигирин, а хлопці заявили, що знають коротшу дорогу через... Мотрин манастир. А що «товариші» не погоджувалися, бо боялися холодноярських «бандитів», то їх пов'язали, заткали їм шматами роти і, прикривши на возах соломою, везуть до нас. Валка та досить солідна: понад сто возів із «новобранцями» та понад тридцять із свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їх уповноважені при допомозі міліції «зібрали» у селах для червоної армії. Вістка про це оббігла долину, і повстанці згромадилися коло дороги, вичікуючи прибуття «гостей». Штаб дожидав коло воріт лісничівки. Нарешті валка в'їхала у наше розположення. До люшні переднього воза був прикріплений червоний прапор. Коли віз порівнявся з нашими прапорами, що були застромлені у землю біля воріт лісничівки, на ньому станув чорнявий парубок у розхристаній вишитій сорочці, вихопив червоний прапор, жбурнув його нам під ноги і, нахилившись, витягнув з-під соломи жовтоблакитний на короткому держаку. Розмахуючи руками, рвучким рухом підніс його вгору:
— Слава Україні!
Долина застогнала від тисячоустного «С-л-а-в-а-а!» і пустила його луною в яри.
До штабу прийшли провідники сільських груп, що прибули цією валкою. Привели шістьох напівмертвих від страху і «невигідної їзди» уповноважених. Усі, як на замовлення — жидки у віці 17-20 літ. Удвох із Чорнотою займаємося їх допитом. Та годі було видобути із цих заляканих дріжачих створінь щось багато більше від: — «Тавагіщі! Добгодіі! Не вбивайте нас! Ми вам будемо служити!» За півгодини «ліквідаційна комісія» під проводом Соловія, захопивши із собою рискалі, повела уповноважених «савєтской власті» до ліса.
Заледве четверта частина тих, що прибули, мали рушниці, які крадькома від уповноважених заховані були у солому на возах. Останніх треба було озброювати.
«Новобранці» із сіл, що не належали безпосередньо до організації Холодного Яру, прибували дальше, більшими і малими групками. Прийшли хлопці із Черкаського повіту, з'явилося кількадесять полтавців із-за Дніпра, що вночі переплили човнами на цей бік і по-три, по-чотири перебралися через Побережжя. Ці «новобранці» мали лише коротку зброю — револьвери та обрізи із рушниць, заховані під одіжжю. Наказу про «мобілізацію» на полтавський бік ми не посилали, хлопці довідалися про неї від рибалок з цього берега. Хоч із дальших сіл з'явилася до нас лише мала частина із тих, що підлягали большевицькій мобілізації, але стверджуємо факт, що на червоні збірні пункти не пішов ніхто, хіба ті, що мешкали у селах поблизу повітових міст, де рука влади була вже тверда.
Перед полуднем роблю підрахунок. Зібралося понад сім тисяч, за малим винятком, добре озброєних козаків. Прибуло кількадесять кінних. Не прибули зовсім села із-за залізниці.
Отаман дав наказ скликати до штабу усіх сільських отаманів і провідників окремих груп. Приступаємо до розвинення куреня в бригаду. Начальником штабу бригади призначив отаман сотника Грицаєнка — штабового старшину з Херсонщини. Осаулом бригади — тобто помішником отамана по бойовій частині і адьютантом в одній особі — Отаманенка. Начальником господарчої частини був призначений урядовець якогось постачання української армії Заяць, запеклий соціял-демократ, друг і приятель голови повстанчого комітету Дігтяра-Хоменка. Отаманом 1-го куреня став Петренко, якого я «автоматично» стаю осаулом. 2-ий курінь приняв Мамай. Сотні, виділені до 3-го куреня, тимчасово, до прибуття із-за залізниці Кваші, приняв сотник Фесенко. Командиром кінноти залишився Чорнота, а кулеметів Левадний. Відділ, що залишився з молодим Деркачем у манастирі, став булавною сотнею. Для ведення агентурної розвідки виділено «колегію»: Отаманенко, Чорнота і я. Повстанчий комітет залишився надалі «повстанкомом» — «владою політичною» і — незалежною. Дігтяр висунув було пропозицію, що він призначить «політичного» інспектора до кожного куреня, та «заатакований» Чорновою, Отаманенком а навіть членом повстанкому Ільченком, був змушений погодитися, що діло повстанкому — це політична обробка населення, а не контроля командного складу.
