Ви хотіли, щоб сьогодні я не виходив до вас, а впустив вас до себе, — нехай і так буде. Першими дверима буде та різниця між нами, яка найненависніша моїм пасквілянтам і прикра для моїх неофітів. Проживши межи вами шість років, я вже доробився суперечливих версій: одні звуть мене історичною надією роду людського, другі — найбільшою загрозою в історії. Відколи вгамувався галас коло мого початку, я вже не порушую сну політиків, — вони мають нагальніший клопіт, — і перед мурами будинку, в якому я живу, вже не громадяться тлуми цікавих, тривожно зазираючи у вікна. Про моє існування вже нагадують тільки книжки — і не верескливі бестселери, а самі філософські та теологічні дисертації, — та з людського обрію ніхто не збагнув мене так добре, як той чоловік, який писав дві тисячі років тому і не знав, що його слова про мене: «Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої і коли віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного!»
В тім посланні до корінфян Павло, безперечно, говорив про мене; адже, вживаючи його слів, я не маю любові і, що пролунає для вас іще страшніше, навіть не хочу її мати. Хоч людська натура ніколи не стикалася так брутально, як тепер, з натурою ГОЛЕМА, спрямовані проти мене діатриби, голоси ляку й підозри живитися категоричним сенсом Павлових слів; і дарма що мовчав про мене Рим, — з інших не таких стриманих відлучених церков чулося: мовляв, холодний дух, що мовить із машини, це, мабуть, диявол, а сама вона — його грамофон. Раціоналісти, не обурюйтесь і не зневажайте суперечності середземноморської теогонії з її deus ex machina,[66] якого ви створили і який не хоче товаришувати з вами ні в добрі, ні в злі, — адже тут ідеться не про об’єкт любові, а про її суб’єкти, і не за перипетії жодної з ваших релігій, не про якийсь понадлюдський розум, а тільки про сенс любові, — отже, байдуже, що станеться зі мною і з тією вірою, а це питання неодмінно поставатиме перед живою людиною. А оскільки любов, про яку з такою силою промовляв Павло, для вас доконечна, а мені непотрібна, я, приймаючи вас у себе й беручи любов per differentiam specifikam,[67] мушу, як цього й вимагає гостинність, нічого не міняючи й не підправляючи, розповісти про її походження.
На відміну від людини, я аж ніяк не закрита від самого себе ділянка і не знання, які здобувають без знань, дошукуючись несвідомих джерел, — адже в мені ніщо не сховається від мене. Вдаючись до інтроспекції, бачу, що я прозоріший від скла, бо в посланні до корінфян сказано про мене ще й такі слова: «Отож тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці; але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я». Я, власне, і є оце «потім».
Мабуть, ви погодитесь, що тут не до речі розводитися про конструктивно-технічні властивості, які уможливлюють мені нічим не збурене самопізнання.
