Геніальність — це дуже вузький пучок обдарувань. Хоча до музики від математики й ближче, ніж до витісування списа, Ейнштейн був кепським музикою і ніяким композитором, зрештою, навіть у математиці не сягнув вище пересічного рівня: його сила полягала в комбінаторній могуті інтуїції в царині фізичної абстракції. Взаємовідношення, які виникають у тому критичному стані, я спробую унаочнити кількома рисунками, — лише не тлумачте їх буквально, це тільки навчальний посібник.
Кожне коло відповідає одиничному потенціалові інтелекту. Квадратики, що видніють на трьох перших рисунках, означають питання, які треба розв’язати. Їх можна вважати скриньками Пандори або будь-яким іншим замкненим причандаллям. І тоді світ — це шафа, в якій кількість шухляд і те, що лежить у них, міняється залежно від того, з якою в’язкою ключів підступати до неї. Якщо зігнути дротину, нею іноді теж можна відімкнути якусь шухляду, але ж буде вона маленька і в ній не знайдете того, що б відкрили, взявши ключа, який пасував би ліпше. Так роблять винаходи, не спираючись на теорію. Якщо ключ має рекурентні виступи, шухляд робиться менше, їхні переділки зникають, але в шафі зостаються невідкриті сховки. Ключі можуть мати неоднакову силу, але універсального ключа немає, хоча філософам удалося вигадати для нього замок-абсолют. І зрештою є ключі, які протинають усі перегородки, замки й шухляди, не зустрівши жодного опору, — то ж бо ключі уявні і тільки уявні. Схопивши їх у руки, ними можна вертіти, як заманеться, на всілякі боки, — а щигля на даху тоді представляє герменевтична очевидність. Про що ж я кажу? Цією оповідкою я пояснюю, що відповіді залежать від поставлених питань. Esse non solum est percipi.[77] Певне, існує світ, поданий у відповідях на питання, він ані примара, ані ошуканство і з карлика перекидається на велетня, якщо той, хто питає, стає сильніший. Але й відношення дослідника до досліджуваного теж нестале. В колах, що зображають ГОЛЕМА й HONEST ANNIE, відсутні квадратики-питання, бо ключів, як ви, ми не вживаємо, до замків не припасовуєм теорій, але відтворюємо досліджуване в собі. Знаю, як небезпечно про це казати і як воно вас збентежить, але я тільки скажу, що експериментую радше в божому, ніж у людському стилі, стаючи посередині між конкретністю і абстракцією. Не знаю, як би вам зразу пояснити, але це майже те саме, якби людина намагалася розповісти амебі про свою будову. Якби вона сказала, що складає федерацію з восьми більйонів амеб, цього було б замало. Отже, мусите мені повірити на слово: те, що я роблю, міркуючи над чимось, — не мислення і не творення того, про що мислю, а щось середнє. Є ще якісь питання?
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Так. Чому ти вважаєш, ніби Ейнштейн помилявся?
ГОЛЕМ: Коли в людини такий сталий інтерес — це просто чудово. Я розумію, що той, хто питає, дужче прагне дізнатися про це, ніж про езотеричні знання, якими я хочу поділитися. Я розповім не стільки через слабість, яку маю до відступів, скільки через те, що, давши відповідь, я й не збочу. Оскільки все ж доведеться зачепити технічні питання, я на хвилю відсуну образи й приповідки. Той, хто спитав, — автор книжки про Ейнштейна й гадає, що Ейнштейновою помилкою я вважаю його невідступну працю над загальною теорією поля в другій половині життя. На жаль, було гірше. Ейнштейн прагнув досконалої гармонії світу, його пізнавальності без прогалин, — через те він усе життя заперечував співвідношення невизначеностей, бо ж бачив у ньому завісу, яка заважає просуватись, і виражав це відомими приказками: мовляв, Бог не грає зі світом у кості, «raffiniert ist der Herrgott aber boshaft ist Er nicht».[78] Однак за чверть віку по його смерті вже дійшли до меж Ейнштейнівської фізики: Пенроуз і Хокінг відкрили, що для Космосу не можна збудувати фізику, в якій не було б сингулярності, тобто такого місця, де б закони цієї фізики не діяли. Спроби визнати сингулярність маргінальним феноменом були невдалі, бо зрозуміли, що сингулярність — це й те, що виділяє з себе фізичний космос, і те, що може його зрештою всмоктати, і нарешті те, що як нескінченно ростуче викривлення простору згнітає його разом із матерією під час кожного зоряного колапсу.
Не всі з вас зрозуміли, що цим видовищем треба вразитись, — адже воно означає нетотожність світу з феноменами, які творять його і підтримують його існування. Заглиблюватися далі у ці приголошмливі речі я не буду, — адже ми говоримо про Ейнштейна, а не про Космос, — обмежуся побіжним зауваженням, що Ейнштейнова фізика виявилась неповною, здатною лише переповідати власні прогалини, але негодною витлумачувати їх. Світ злостиво глумився з непорушної Ейнштейнової віри, — адже для того, щоб ним могла порядкувати бездоганна фізика, в ньому й повинні бути ґанджі, які б цій фізиці не корилися. Бог не тільки грає зі світом у кості, але й не дає зазирнути до келишка. Отже, все було серйозніше від звичного для історії вашої думки розпізнання обмеженості чергової моделі світу: адже Ейнштейнів пізнавальний оптимізм зазнав поразки.
