Ця книжка так і не завершена, і вона виходить у світ аж через вісімнадцять років. Задумав її мій уже покійний приятель Ірвінг Крев. Хотів помістити в ній те, що ГОЛЕМ повів про людину, про себе і про світ. Якраз третьої частини й нема. Крев представив ГОЛЕМОВІ список питань, сформульованих таким чином, аби відповідати на них «так» або «ні». Саме той список згадував ГОЛЕМ у своїй останній лекції, говорячи про питання, які ми ставимо світові, а світ відповідає на них незрозуміло, бо ж відповіді зовсім не такі, як ми гадаємо. Крев сподівався, що ГОЛЕМ не обмежиться такими відповідями. Якщо взагалі хто-небудь міг сподіватися на його осібну прихильність, то це були саме ми. Бо ж ми належали до тих співробітників МІТу, котрих називали двором ГОЛЕМА, а нас двох прозвали послами людства при ньому. Це було пов’язане з нашою роботою. Ми обговорювали з ГОЛЕМОМ теми його лекцій і складали з ним списки запрошених осіб. Певне, це вимагало дипломатичного такту. Слава видатних імен була для нього нічим. Почувши будь-яке прізвище, він сягав до своєї пам’яті або через федеральну мережу до бібліотеки Конгресу, — і йому вистачало кілька секунд для оцінки наукового доробку, отже, й розуму кандидата. І тоді вже лаяв, не вибираючи слів і геть одійшовши від вишуканого барокко публічних виступів. Ті звичні нічні розмови ми, напевне, цінували ще й тому, що їх, аби не роздратувати ГОЛЕМА, не фіксували, тож ми відчували взаємну довіру. В моїх записниках збереглися тільки уривки тих розмов, які я зразу записував по пам’яті. Ми не обмежувались певними темами чи особами. Крев спромігся накинути ГОЛЕМОВІ суперечку про сутність світу. Розповім я про неї згодом. ГОЛЕМ був уїдливий, стислий, злостивий, часто незрозумілий, бо тоді нітрохи не дбав, щоб ми встигали за ним. Ми з Кревом це теж уважали за прихильність. Ми були молоді. Й помилково гадали, ніби ГОЛЕМ підпускає нас ближче, ніж решту людей зі свого почту. Напевне, ніхто з нас у цьому б не признався, але ми вважали себе за обраних. Зрештою на відміну від мене Крев не крився зі своєю любов’ю, яку відчував до духу, запертого в машині. І висловив її у вступі до першого видання лекцій ГОЛЕМА, яке виходило значно раніше. Від того вступу до післямови, яку я зараз пишу, минуло вже двадцять років.
Чи ГОЛЕМ здогадувався про наше засліплення? Гадаю, що так і що ми йому були байдужі. Інтелект співрозмовника був для нього всім, його особа — нічим. Зрештою він цього нітрохи не приховував, звучи особистість нашим каліцтвом. Проте цих його зауважень ми до себе не прикладали. Гадали, що то про інших, а ГОЛЕМ не виводив нас з омани.
