Остання лекція ГОЛЕМА породила більше суперечок, ніж перша. Ту відкидали як пасквіль на еволюцію. А цій закидали й погану побудову, і лиху волю, і брак знань, — а це були ще не найгірші звинувачення. Об’явилися чутки, що її написав хтось невідомий. Їх квапливо підхопила преса, поєднавши слабкі місця лекції з ГОЛЕМОВОЮ смертю. Згідно з тією концепцією, за посилення розумової моці доводиться платити коротшим життям. Це була спроба створення психопатології машинного розуму. Все, що ГОЛЕМ говорив про топософію, мало бути його параноїчним маренням. Наукові телекоментатори наввипередки пояснювали, ніби, виголошуючи свою останню лекцію, ГОЛЕМ уже розпадався. Правдиві вчені, які могли спростувати ці вигадки, мовчали. Найбільше розводились про ГОЛЕМА людці, яких він ніколи не підпускав до себе. З Кревом і колегами ми зважували, чи варто вдаватись у полеміку з тією лавиною глупств, але полишили цю думку, бо аргументи, оперті на фактах, уже не мали ніякої ваги. Бестселерами в публіки ставали книжки, в яких нічого не мовилось про ГОЛЕМА, зате скрізь проступало невігластво їхніх авторів. Щирим було лише спільне неприховане вдоволення, що ГОЛЕМ пощез разом зі своєю вбивчою перевагою, отже, можна було дати волю злобі, яку він породжував. Це мене нітрохи й не дивувало, зате вражало мовчання наукового світу. Зрештою через рік, породивши десятки страшливо безглуздих фільмів про «Массачусетську потвору», ця хвиля сенсаційних фальшивок таки впала. Надалі почали з’являтися критичні праці, вже позбавлені агресивної некомпетентності писань першого періоду. Закиди до останньої лекції ділилися на три групи. Насамперед ГОЛЕМ із нераціональним завзяттям нападався на чуттєве життя людини на чолі з любов’ю. Далі: висновок про місце, яке Розум посідає у Всесвіті, визнали за незв’язний і суперечливий. І зрештою дорікали цій лекції за неритмічність, яка вподібнювала її до фільму, який спочатку показували неквапно, а потім з усе більшим прискоренням. ГОЛЕМ буцімто спершу патякав про непотрібні дрібниці, навіть повторював уступи з першої лекції, а під кінець робив недопустимі скорочення, згадуючи однією загальною фразою те, що потребувало вичерпних пояснень.
Ці закиди були й водночас не були, принципові. Принципові були тоді, коли лекцію брали окремо від усього, що було перед нею й по ній. І були непринципові, оскільки ГОЛЕМ, власне, й притягнув оте все до свого останнього виступу. Й поєднав у тій своїй промові два різні мотиви. То він мовив до всіх присутніх у залі інституту, то лише до однієї людини. Тією людиною був Крев. Я про це здогадався ще під час лекції, бо знав суперечку про природу світу, яку Крев спромігся накинути ГОЛЕМОВІ в наших нічних розмовах. Згодом я все ж міг би з’ясувати непорозуміння, що постало від тієї двоїстості, але нічого не робив, бо Крев не хотів цього. Я таки спромігся це збагнути. ГОЛЕМ не припинив діалогу так раптово, як це здалося присутнім. Усвідомлення цього було для Крева, — отже, й для мене, — таємною розрадою під ту важку пору. Однаково, — ні Крев, ні я попервах не розпізнали до решти всю двоїстість тієї лекції. Так само й ті, котрі були ладні прийняти головний в антропології ГОЛЕМА конструктивний принцип людини, були ображені його нападками на любов, яку він назвав «машкарою емоційного керування», якою молекулярна хімія змушує нас до послуху. Але, кажучи це, заразом ще й мовив, що відкидає всяку чуттєву прив’язаність, бо не може відплатити тією ж монетою. Якби й виявляв її, це було б тільки наслідування звичаїв господарів чужинцем, — отже, по суті, ошуканством. Через те й розводився про свою безособовість і про наші зусилля за всяку ціну олюднити його. Це зусилля віддаляло нас від нього, — тож як він мав не сказати про це, говорячи про себе? Тепер я тільки дивуюся, як ми могли не звернути уваги на ті місця лекції, яким надали правдивого значення події найближчої ночі. Гадаю, що ГОЛЕМ склав свою останню промову з наміром пожартувати. Це може здатися незрозумілим, бо й справді важко знайти ситуацію, де б жарти були ще недоречніші. Але його почуття гумору було не таке, як у людини. Проголошуючи, що не розлучиться з нами, він, власне, вже й розлучався. Одначе ж не брехав, кажучи, що не відійде без слова. Лекція була прощанням. Він сказав про це ясно. А ми не зрозуміли, бо не хотіли розуміти.
