Ми довго думали, чи знав він гуситські плани. Хоч я й не зможу цього довести, але гадаю, що не ГОЛЕМ зупинив ті замахи, a HONEST ANNIE. ГОЛЕМ зробив би це інакше. Змовникам не вдалося б так легко розпізнати, що це він винуватець їхніх поразок. Він би осадив їх настільки витончено, що вони нізащо 6 не здогадалися про невипадковість кожної своєї поразки зокрема і всіх укупі. Бо ж він, не маючи ніяких ілюзій щодо людей, все ж не відмовляв їм у партнерстві. Був поблажливий до наших нерозумних мотивів не на те, аби нам потурати, а внаслідок свого раціоналізму, — адже для нього ми були «розуми, поневолені тілесністю». Натомість для ЧЕСНОЇ ГАНІ, яку люди геть не обходили і яка не хотіла з ними знатися, змовники були немов бридкі, набридливі комахи. Якщо мухи заважають мені працювати, я відганятиму їх, а коли вони настирливо прилітатимуть знову, підведусь, аби їх забити, не замислюючись над тим, чого це вони й далі лазять мені по обличчю й паперах: людині не властиво перейматися мотивами мух. Таким було ставлення ГАНІ до людей. Вона не втручалась у їхні справи, поки вони не заважали їй. Раз і другий стримала настир, а потім збільшила радіус попереджувальних дій, виказуючи поміркованість лише поступовим посиленням ударів. Те, як швидко і чи взагалі розпізнають її втручання, для неї як проблема не існувало. Хто знає, що б вона зробила, якби гусити справді почали шантаж і уряд піддався, але гадаю, що це б скінчилося катастрофою. Через те я певен, що ГОЛЕМ про це знав і не ховався від нас, виказавши, як він казав на останній лекції, «державну таємницю». З нами могли повестися, як із мухами. Коли я поділився цим припущенням із Кревом, то почув, що й він незалежно від мене прийшов до такого ж висновку. Саме цим і пояснюється так звана неритмічність його лекції. Він розповідав про себе, але ще хотів повідомити, що нас обмине доля набридливих мух. Від такого рішення вже відмовились. Перед тією лекцією я вельми вражався, що ГОЛЕМ уперто мовчить про ЧЕСНУ ГАНЮ. Хоча він згадував, як важко порозумітись із нею, однак порозумівався, але ніколи не говорив про це прямо, аж поки зненацька розкрив нам усю її потугу. Проте зоставався скромний і, якщо й розповів, уже вирішивши відійти, то це не було ні зрадою, ні погрозою. Відійти ж він мав через кілька годин по лекції.
Певне, всі мої міркування спираються на непрямі докази. А найважче для мене — те, що я знав про ГОЛЕМА і чого не можу передати словами. Все знання, набуте особистим досвідом, людина сформулювати не може. Те, що можна висловити, не уривається раптом, аби перейти в пустку. Такий перехід до повного незнання звичайно зветься інтуїцією. Я пізнав ГОЛЕМА настільки, аби розпізнавати стиль його поведінки з нами, але не зміг би її звести до системи правил. Так само ми відчуваємо, можуть чи не можуть скоїти певні вчинки добре знайомі нам люди. Щоправда, в ГОЛЕМА була Протеєва, нелюдська натура, але щось таки можна було провидіти. Нічим не зворушуючись, він називав наш етичний кодекс локальним, оскільки те, що робиться перед нашими очима, впливає на наші вчинки інакше, ніж те, що робиться поза очима і про що ми лише дізнаємось. Я не згоден із тим, що писали про його етику, — хай то з похвалою чи осудом. Напевне ж, це не була гуманістична етика. Він сам називав її рахубою. Обрахунки заступали йому все — любов, альтруїзм і жалощі. Вдаватися до насильства він уважав безглуздим — а не аморальним — однаково, що вживати силу при розв’язанні геометричної задачі. Бо ж геометра, котрий би силою прагнув довести рівність трикутників, прозвали б божевільним. Думка, що треба силою прирівняти людство до якоїсь структури ідеального ладу, ГОЛЕМОВІ здавалася б дурницею. Але так гадав тільки він. Для ЧЕСНОЇ ГАНІ проблема існувала тільки у формі питання про поліпшення живих мух. Невже це значить, що чим вищий Розум, тим він далі від категоричного імперативу, якому ми б хотіли приписати безмежну загальність? Цього я вже не знаю. Аби не скотитись до повної довільності, треба обмежити не тільки досліджуваний об’єкт, але й власні здогади.
Так, отже, відпадають усі істотні закиди до останньої лекції, якщо лише визнати її тим, чим вона, власне, й була: оголошенням про розлуку і вказівкою на її причини. Байдуже, знав ГОЛЕМ гуситські плани чи ні, розлука була вже неминуча, — і не тільки з ним, адже він казав, що «сестричка ладнається в дальшу путь». Із чисто фізичних причин дальші перетворення на планеті були вже неможливі. Відхід був уже вирішеним ділом, і, повідаючи про себе, ГОЛЕМ казав про нього. Не хочу передивлятися з цього погляду всю лекцію. Нехай читач її сам отак перечитає. Наш внесок у ГОЛЕМОВЕ рішення виявляє «розмова з дитиною». У ній, мовлячи про марність допомоги тим, котрі її цураються, він показав глухий кут, із якого вже не можна вивести людство.
