Її набрякле тіло оберталося на свою страхітливу карикатуру, висміяне природою, воно корчилося з наруги. В мене не було іншого вибору, окрім гинути з нею або висміяти її, тому, як тхір, я обрав сміх зради.
Не можу сказати, чи було усе це так насправді. Перший пароксизм сміху охопив мене, коли я побачив розклад тіла й душі, й, цілком можливо, що цього б не сталося, коли б мати вмирала в естетичніший спосіб, так, ніби тихо засинала, оскільки така форма смерті позитивно оцінена людьми. Але такого не сталося, і, змушений вірити власним очам, я виявився беззахисним. У давнину запрошений вчасно хор плакальниць заглушив би скигління моєї матері; однак занепад культури звів магічні дії до рівня перукарської майстерності, бо власник похоронної контори — я підслухав це — пропонував батькові вибрати один з різноманітних виразів обличчя, на які він міг би перетворити материну посмертну зсудомлену гримасу. Батько вийшов тоді з кімнати, і я на мить відчув у своїй душі порух солідарності з ним, бо зрозумів його почуття. Пізніше я безліч разів думав про материну агонію.
На мою думку, версія щодо сміху, як зради, необгрунтована. Зрада є наслідком обізнаності, а в чому причина того, що деструкція починає раптом приваблювати нас? Яка чорна надія ввижається у ній людині? Її тотальна непридатність зводить нанівець спроби будь-якого раціонального пояснення. Сила-силенна культур марно намагалися витравити цей пожадливий потяг до деструкції. Він — наша невід’ємна характерна риса, так само, як двоногість. Тому, хто, дошукуючись причин цього явища, відкидає геть усі гіпотези про існування вищого розуму, — чи то божественного, чи то диявольського, — залишається тільки раціональний сурогат демонології — статистика. Отже, від затемненої кімнати, сповненої запаху тліну, слід веде до мого математичного антропогенезу, коли я стохастичними формулами намагався розвіяти огидні чари. Але й це — тільки припущення, тобто самозахисна реакція розуму.
Я добре знаю, що все, про що я тут пишу, незначною зміною акцентів можна обернути мені на користь, — і котрийсь із моїх біографів згодом намагатиметься це зробити. Він доведе, що я упокорив свою вдачу інтелектом, назвавши це героїчною перемогою, а паплюжив себе, бо прагнув до самоочищення. Така праця спрямована стежками Фрейда, який став Птолемеєм психології, бо тепер кожен може услід за ним витлумачувати людські феномени, зводячи епіцикли на епіциклах: та будова як естетична щось промовляє нам. Ідилічну версію людини він замінив гротеском, не розуміючи, що залишається в’язнем естетики. Так, начебто йшлося про те, щоб в антропології замінити оперу трагікомедією.
Хай же мій посмертний біограф не обтяжує себе; я не потребую апології, і всі мої розумові зусилля породжені цікавістю, без домішку почуття провини. Я хотів зрозуміти — тільки зрозуміти, не більше. Адже безкорисливість зла служить людині єдиною підставою для теологічної аргументації; теодицея відповідає на запитання, звідки взялася властивість, що походить ні від Натури, ні від Культури. Розум, повсякчас заглиблений у матерію гуманістичного досвіду і тому антропоцентричний, зрештою, може погодитися з картиною сотворіння світу як із трохи моторошним жартом.
Приваблює думка про Творця, який просто собі бавився; але ми опиняємось тоді в зачарованому колі: ми уявляємо собі творця злостивим не тому, що він нас зробив такими, а тому, що ми самі такими є. Тим часом ота другорядність і абсолютна порівняно з Космосом мізерність людини, про яку нам говорить наука, робить маніхейський міф аж банально примітивним. Іншими словами: якби мало статися оте сотворіння світу, — чого мій розум, зрештою, не може припустити, — той рівень знань, який для цього конче потрібен, сягає так високо, що для дурнуватих жартів місця вже не залишається. Адже, — і в цьому, власне, полягає моє кредо, — щось подібне до досконалої мудрості зла — неможливе. Логіка підказує, що Творець не може бути дрібним пройдисвітом, маніпулятором, який іронічно бавиться з тим, що створює. Те, що ми вважаємо наслідком зловмисного втручання, можна зрозуміти тільки як звичайний прорахунок, як помилку, але в такому випадку ми вступаємо в царину неіснуючої теології неповноцінних богів. Тож сферою їхньої практики як творців є, власне, ніщо інше, як терен моєї життєвої діяльності, а саме — статистика.
