Через незалежні від мене обставини я став учасником подій, про які й хочу розповісти. Згодом читач зрозуміє, чому замість змальовувати події, автор пише спершу щось на зразок сповіді. Перш ніж говорити про себе, треба обрати певну точку відліку; нехай нею буде моя нещодавно видана біографія, написана професором Гарольдом Йовіттом, який називає мене одним з найвидатніших мислителів, бо я завжди брався за розв’язання найскладніших з усіх існуючих проблем. Він зазначає, що моє прізвище завжди, фігурувало там, де відбувався радикальний злам у науці й вироблялися нові концепції, наприклад, у математичній еволюції, у «офізичненні» логіки чи у проекті MAVO.
Дочитавши у своїй біографії до місця, де йшлося про радикальний злам, я очікував після слів про мої руйнівні нахили подальших іще сміливіших висновків і вирішив, що нарешті матиму справжнього біографа, хоча мене це зовсім не тішило; адже роздягатися перед усіма самому — аж ніяк не те саме, коли тебе роздягає хтось інший. Однак Йовітт, немовби злякавшись власної проникливості, повертається потім — досить непослідовно — до загальновизнаної характеристики моєї особи як наполегливого у праці й відповідно до цього такого ж скромного генія, і наводить навіть кілька анекдотів про мене з випробуваного репертуару.
Отож я міг спокійно покласти його книжку на полицю, до інших моїх життєписів, бо тоді мені й на думку не спадало, що невдовзі в мене виникнуть претензії до такого прихильного до мене автора мого портрета. Водночас я зауважив, що на полиці вже майже не залишилося вільного місця, і згадав, як колись сказав Айворові Белойну, що помру, коли ця полиця буде геть повна. Він поставився до моїх слів як до жарту, я не суперечив йому, хоч висловив тоді своє щире переконання, може, й абсурдне, але від цього воно не стало для мене хибним. Отак, — повертаюся до Йовітта, — мені ще раз пощастило або, коли хочете, не пощастило, і я, маючи у свої шістдесят два роки двадцять вісім присвячених моїй особі томів, як був так і зостався геть не знаним. А зрештою, чи можна так сказати?
Професор Йовітт писав про мене згідно з не ним встановленими правилами. Не всіх громадських діячів можна характеризувати в однаковий спосіб. Уже дозволяється викривати дріб’язковість видатних митців, і деякі біографи, здається, навіть вважають, що в глибині душі митця десь має бути прихована ницість. А щодо великих учених, то тут іще панують старі стереотипи. Митців ми вже уявляємо собі як прикуті до грішних тіл душі, літературознавцеві можна розводитися про гомосексуалізм Оскара Уайльда, але важко уявити собі наукознавця, який би в подібний спосіб характеризував творців фізики. Їх ми повинні уявляти собі якимись незламними, досконалими, і будь-які історичні зміни обмежуються тут змінами їхнього місцеперебування. Політик може бути негідником, залишаючись водночас великим політиком, але геніальний негідник — це contradictio in adjecto:[95] геніальність перекреслюється підлістю. Цього вимагають загальновизнані правила.
Група психоаналітиків з Мічігану, щоправда, спробувала внести зміни в такий стан речей, але натомість впала у гріх тривіальності. Властиву фізикам схильність до теоретизування ці дослідники пояснювали сексуальними комплексами. Психоаналітична концепція вбачає в людині тварину, осідлану сумлінням, що призводить до фатальних наслідків: тварині дуже незручно під таким благочестивим вершником, а вершникові теж не ліпше, бо його зусилля спрямовані не тільки на те, щоб приборкати тварину, а й на те, щоб зробити її якомога менш помітною. Концепція, згідно з якою ми маємо в собі старого звіра, осідланого новим розумом, — це зліпок міфологічних примітивів.
Психоаналіз підносить нам правду у трохи інфантильний, сказати б, шкільний спосіб: ми поспіхом дізнаємося з нього про брутальні речі, які, шокуючи нас, змушують до послуху. Часто трапляється, саме так, як у даному випадку, що спрощення, навіть у чомусь близьке до істини, але по суті дешеве, має таку ж ціну, як фальш. Нам хтозна вкотре показують демона й ангела, звіра й бога, що сплелися в маніхейських обіймах, і людина ще раз виправдовує сама себе як місце боротьби сил, що проникли в неї, сповнили її і борсаються в її шкірі. Тому психоаналіз є насамперед «школярством». Скандали мають пояснити нам людину, а вся драма її існування розігрується між свинею і тим субліматом, на який можуть перетворити цю свиню зусилля культури.
Тому, власне, я маю бути вдячний професорові Йовітту за те, що він змалював мій образ у класичному стилі, не запозичивши метод у мічіганських психологів. Не маю наміру говорити про себе ліпше, ніж говорили б вони, а все ж між карикатурою та портретом є різниця.
