За три дні до смерті Еммінгс, виявляється, був у Римі, відвідав прес-аташе американського посольства, свого давнього знайомого. Аташе сказав, що Еммінгс був у чудовому настрої і лише дорогою до аеропорту якось дивно зиркав у заднє скло, що це важко було не помітити. Аташе жартома запитав Еммінгса, чи не з’явилися у нього недруги в «Аль-Фатах», на що той, усміхнувшись, відповів, що це зовсім інша справа, про яку він не може розповісти, але не біда: незабаром про все писатимуть газети. А через чотири дні був мертвий.
Практикант, узявши на допомогу кількох агентів, знову подався до бальнеологічного закладу, аби переглянути всі книги реєстрації за минулі роки. У Вітторіні його зустрічали щораз прохолодніше, бо постійні візити поліції загрожували добрій репутації закладу. У книгах, які їм все ж дали, знайшлося вісім нових слідів.
Оскільки механізм випадків лишався незрозумілим, практикант цікавився перш за все чоловіками перехідного віку, іноземцями, що провадили поміркований спосіб життя, який несподівано ламався між першим і другим тижнями перебування в Неаполі.
Два сліди виявилися хибними. Двоє американських громадян змушені були несподівано для себе урвати своє перебування в Неаполі. У першого на фірмі вибухнув страйк, другий мав свідчити в суді проти будівельників, які неякісно виконали водозбірники в його садибі і процес проти яких чомусь було пришвидшено. Слідство у справі власника фірми припинили не відразу, бо він нагло вмер, а кожен смертельний випадок прискіпливо перевіряли. Але врешті американська поліція повідомила, що він помер від інсульту через два місяці після повернення в Америку, до того ж не один рік хворів на атеросклероз. Ще один — третій слід — мав справді кримінальну підкладку, але його не включили в досьє, бо причиною несподіваного «зникнення» цього американця був його арешт місцевою поліцією. Вона діяла за дорученням Інтерполу і знайшла при цьому чималу партію героїну. Заарештований чекав на суд у неаполітанській в’язниці.
Отже, з восьми випадків три відпали. Ще два були сумнівними. Один стосувався сорокарічного американця, який відвідував бальнеологічний заклад, щоправда, не сірководневі ванни, і перестав бувати у Вітторіні, бо пошкодив хребет на водних лижах. Він гасав за моторним човном з повітряним змієм за плечима, що давало можливість відірватися від води й ширяти на линві. Човен, за кермом якого сидів теж американець, близький знайомий потерпілого, повернув закруто, і він упав з висоти кільканадцяти метрів. Така травма вимагала тривалої фіксації у гіпсовому корсеті. Цього випадку не виключили зі списку лише тому, що вже в лікарні у потерпілого раптом з’явилася гарячка з мареннями. Лікарі вагалися, чи це якась завезена з тропіків екзотична хвороба, чи затяжне харчове отруєння.
Ще один підозрілий випадок стався з майже шістдесятирічним пенсіонером, американцем італійського походження, який, отримуючи пенсію в доларах, повернувся до рідного Неаполя.
Як ревматик, він приймав сірководневі ванни, несподівано перервав їх, вирішивши, що вони шкодять на серце. Він потонув, купаючись у ванні в своїй квартирі через сім днів після останніх відвідин бальнеологічного закладу. Розтин показав наповнення легенів водою й раптову зупинку серця. Судовий лікар не побачив у цьому нічого підозрілого, однак слідство в справі закладу Вітторіні, натрапивши на цей випадок, відновило справу. З’явилося припущення, що пенсіонер не потонув унаслідок раптового приступу, а хтось його втопив: двері ванни були незамкнуті. Однак повторний допит родичів не підтвердив цієї підозри, тим більше, що не було й матеріального мотиву, бо пенсія покійного була довічною.
