Історія австрійця Шіммельрайтера здавалася заплутаною. В Неаполі він перебував від середини зими, а в квітні почав приймати сірководневі ванни. До кінця квітня казав, що ванни дають йому значне полегшення, й продовжив абонемент на травень. Але за тиждень почав погано спати, став дратівливим, підозріливим, запевняв, що хтось нишпорить у його валізах, що зникли запасні окуляри в золотій оправі, а коли вони знайшлися за канапою, висловив припущення, що їх підкинув туди злодій. Про спосіб його життя було відомо чимало, бо австрієць ще до згаданих змін у його характері заприязнився з італійкою, господинею невеликого пансіонату, в якому жив. Десятого травня Шіммельрайтер спіткнувся на сходах, розбив коліно й ліг у ліжко. За два дні його дратівливість мов рукою зняло, і між ним і господинею знову встановилися найкращі стосунки. Оскільки й після загоєння коліна його мучив ревматизм, він знову став ходити до бальнеологічного закладу. За кілька днів він серед ночі підняв на ноги весь пансіонат, волаючи про допомогу. Розбив рукою дзеркало, бо хтось буцімто за ним ховався, і втік через вікно. Дзеркало висіло на стіні, отже, його вигадка була явним абсурдом. Не знаючи що їй робити з надзвичайно збудженим Шіммельрайтером, господиня викликала знайомого лікаря, який виявив у нього передінфарктний стан. Такий стан часом призводить і до розладу психіки. Так принаймні вважав лікар. Господиня наполягала, щоб австрійця відвезли до лікарні. До того як його відвезли, він устиг розбити ще одне дзеркало у ванній і одне — на сходах, доки в нього не видерли з рук палицю, якою він воював. У лікарні австрієць поводився неспокійно, плакав, заховався під ліжко й дуже слабнув від частих приступів задухи, бо був ще й астматиком. Студентові-практиканту, який ним опікувався, він під секретом розповів, що в закладі Вітторіні йому двічі підсипали до води отрути, і робив це доглядач, без сумніву, агент ізраїльської розвідки. Студент вагався, чи слід записувати це до історії хвороби. Ординатор відділу вважав це виявом манії переслідування на грунті склеротивної деменції. В кінці травня Шіммельрайтер помер через прогресуючий набряк легенів. Рідних у нього не було, тому його поховали в Неаполі за рахунок міста — перебування в лікарні вичерпало його скромні фінанси. Отже, цей випадок був винятковим, бо йшлося, на відміну від інших жертв, про іноземця, що не мав якихось статків. Згодом слідство встановило, що Шіммельрайтер під час війни був писарем у концентраційному таборі Маутхаузен, а після поразки Німеччини притягався до суду. Його, однак, не покарали, бо більшість свідків, колишніх в’язнів табору, свідчила на його користь. Щоправда, були й такі, що заявляли, буцімто він бив в’язнів, але це були свідчення третіх осіб, і його вина не була доведена. Хоча між першим і другим погіршенням його здоров’я і відвідинами закладу Вітторіні, здавалося, й намічався причинний зв’язок, твердження хворого виявилися безпідставними, бо жодна отрута, що впливає на психіку, не розчиняється у воді. Доглядач, якого австрієць звинувачував у отруєнні, був не євреєм, а сіцілійцем і не мав нічого спільного з ізраїльською розвідкою. Отже, і цей випадок не можна було вважати кримінальним.
Досьє вже включало шість несподівано померлих з різних причин осіб (не рахуючи зниклого Брігга), і сліди неодмінно вели до бальнеологічного закладу. Таких закладів у Неаполі кілька, тож підняли і їхню документацію. Слідство розросталося мов лавина. Довелося дослідити двадцять шість випадків, бо таке, коли клієнт кидав процедури, махнувши рукою не невелику, виплачену наперед суму, траплялося досить часто. Але кожним із цих слідів треба було дійти до кінця, через це слідство просувалося помалу. Його припиняли лише тоді, коли вдавалося знайти пацієнта живим-здоровим.
