Оскільки на цьому етапі слідства поліція рада була вхопитися й за соломинку, чистий аркушик набув особливого значення, тим більше, що наступного дня Міттельгорн загадав запалити в каміні і з ранку до ночі (щоправда на обід він усе-таки зійшов) палив свої неоціненні книги. Чистий аркушик був або якимось умовним знаком, що так гнітюче вплинув на Міттельгорна, або ж йому просто щось примарилося в холі й він вичитав на аркушику неіснуючий зміст. Перший варіант здавався дуже нереальним, нагадуючи дешевий трюк з якогось детектива, й зовсім не узгоджувався з постаттю Міттельгорна: він був чоловік солідний, поважний антиквар і знавець своєї справи, в його паперах не виявили нічого прихованого чи підозрілого. Однак, заглиблюючись у його минуле, поліція добралася й до давніх подій часів останньої світової війни. Міттельгорн був тоді директором одного з найбільших німецьких антикварних магазинів у Мюнхені. Магазин належав старому заможному євреєві. Після запровадження нюрнберзьких положень Міттельгорн став управителем магазину, а власник потрапив у концтабір Дахау, де й загинув. Після війни Міттельгорн став власником магазину на підставі заповіту, в якому небіжчик відписав йому все майно. Щоправда, ходили чутки, наче старого змусили підписати той заповіт і Міттельгорн доклав до того рук. Це, певна річ, були плітки, але Міттельгорн через два роки разом із своєю фірмою перебрався до Швейцарії й зупинився в Лозанні, Напрошувалася думка, що його психічна криза могла бути пов’язана зі згаданими подіями мало не сорокарічної давності і він зазнав оптичного обману, прийнявши чистий папір за повідомлення, пов’язане з колишніми подіями або ж його гріхами. Знетямившись, він вирішив знищити безцінні речі, а тоді, в зростаючому шаленстві, наважився й на власне життя. У лікарні він пробував боронитися перед докорами померлого, який з’являвся до нього, аж поки знов не вдався до спроби самогубства. Все це, звичайно, можна було припускати, але якби так і було, це не пояснювало причини раптового безумства такої врівноваженої людини. Вдалося розшукати й колишнього Міттельгорнового сусіда по готелю, який підтвердив свідчення портьє: він справді не отримав у свій час замовленого квитка в оперу, а коли дістав його наступного дня, квиток уже був ні до чого. Отож і справа ексцентричного антиквара зайшла в глухий кут.
У досьє було вже дев’ять випадків із загадковим перебігом і однаково трагічним фіналом. Їхня загальна схожість була разючою, але це й надалі не давало підстав розпочинати кримінальне слідство для розшуку винуватців, бо ж ніщо не вказувало ні на їх місцеперебування, ні навіть на існування. Найдивовижніша річ сталася по закінченні справи Міттельгорна: пансіонат передав префектурі листа, адресованого Міттельгорнові, якого вже рік як не було живого! Конверт з Лозанни був підписаний на машинці й містив аркуш чистого паперу. Встановити, хто його надіслав, не пощастило. Це не могло бути химерним дотепом якогось читача газет: преса не надрукувала й півслова про перший лист на чистому аркуші. Щодо мене, то тут я маю власну думку, але волію поки що помовчати.
